Спогади

Михайло Григорович Івасюк

Ти спи — на сторожі
Безмежна любов.

Про Михайла Івасюка

Батько

Як ту землю не любити,
Таж за нею серце гине,
Ах, для неї тільки жити,
Для вільної України!

Про С. Яричевського Михайло Івасюк почув багато ще в дитинстві з уст свого батька Григорія Івановича, котрий добре знав гімназійного навчителя та письменника. Від нього ж довідався син і про те, як навесні 1913 року разом з іншими кіцманськими селянами батько ходив пішки до Чернівців (а це понад двадцять кілометрів в один бік), аби зустріти на вокзалі Івана Франка, а в Народному домі почути пекучі жалі і натхненні пророцтва його «Мойсея».

Чи ж треба після цього дивуватися, що ще хлопчаком Михайло Івасюк зріднився з мрією — стати не просто письменником, а письменником українським?

Батьки

А за часів, коли він спинався на ноги, це було неймовірно важко. Румунські окупанти позбавили його, як і тисячі буковинських українців, навіть елементарного — права здобувати освіту рідною мовою. Тож за тринадцять років перебування у ліцеях Кіцманя і Чернівців Михайло Івасюк не навчався по-українськи жодного дня, жодного уроку. Щоправда, блискуче опанував румунську, а з нею — латину, французьку, німецьку, польську мови. Що ж до університету, в який вступив восени 1939 року, то навчався там (також по-румунськи) аж кілька місяців: через неспроможність заплатити за навчання його відраховують. Постала реальна загроза опинитися в румунському війську, до того ж — у жандармському полку. Треба було рятуватися, і юнак переходить румуно-радянський кордон у припрутському селі Завалля, що на Покутті, де ще у вересні запанувала більшовицька влада.

Гадалося, що зможе продовжити навчання в одному з радянських університетів, а його запроторили до Станіславської (Тепер — Івано-Франківськ) в’язниці. Відтак були аналогічні заклади у Львові, Одесі, Харкові. А там — «білокам’яна і червонозоряна», яка «поблагословила» ще далі — до білих ведмедів, у «Комі УССР», як уже в наші дні пожартує з подібного приводу один київський поет, маючи на увазі силу-силенну засланих туди українців.

Одного разу мало не опинився на дні Печори, коли під вагою сотень сталінсько-беріївських рабів, котрих конвоїри переганяли через ріку, проламався незміцнілий лід. Десятки нещасних таки сконали у крижаній воді, а йому пощастило вибратися на берег. Задерев’янілий від холоду, в одязі, що перетворився на колючу жерсть, міг пропасти і на суші, в тайзі, але випадково набрів на теплу оселю, яка обізвалася до нього гарною українською мовою господині: «Ой лишенько!..»

Щоднини чатував загин і в гулагівському бараку. Але й там зустрілися напрочуд благородні люди, передусім доктор Олександр Мойсейович Шульдер, учень академіка Павлова, головний невропатолог і психотерапевт таборів Півночі. В числі інших «доходяг» він відправив буковинця до лазарету — аби той оклигав, а відтак узяв на роботу до лікарні. Спершу — санітаром, а після складання відповідних екзаменів — старшим фельдшером. Відчував М. Івасюк підтримку і з боку доктора Л. О. Зільбера, рідного брата Веніаміна Каверіна; добрі приятельські стосунки склалися в нього і з дочкою маршала Тухачевського Світланою Михайлівною, і з іншими високоосвіченими, духовно багатими людьми. Спілкування з ними, з книгами (а там, над Печорою, йому вдалося навіть зібрати власну бібліотечку з півсотні книг, поміж яких були твори Тараса Шевченка, Лесі Українки, Павла Тичини) допомагало вистояти і не тільки не деградувати за неймовірно тяжких обставин, а зрости інтелектуально, збагатитися духовно.

Повернувшись 1946 року до рідного Кіцманя, Михайло Івасюк викладає в місцевій десятирічці й сільгосптехнікумі, а водночас студіює французьку філологію в Чернівецькому університеті, який закінчує 1949 року. Блискуча мовно-літературна ерудованість відкрила йому шлях до університетської кафедри української літератури, з якої звертався до студентів майже чверть століття (1964–1987 рр.). Спочатку — в ранзі старшого викладача, а після захисту кандидатської дисертації про життя і творчість Сильвестра Яричевського — доцента.

Як мало не кожен український прозаїк, Михайло Івасюк починав з віршів. Найперші склав іще дитиною у своєрідному співавторстві з матір’ю Олександрою Василівною, котра не вміла ні читати, ні писати, але тонко відчувала ритм та образне слово, пам’ятала силу-силенну пісень і казок (пізніше записані від неї твори М. Івасюк включить до фольклорних збірників). Проказані матір’ю звертання до двох старших синів (усіх було в неї п’ятеро), що виїхали на заробітки до Канади (Іван повернувся звідти через сорок років, а Василь трагічно загинув на фабриці в молодому віці), під пером Михайлика набирали віршованої форми.

Згодом став віршувати без маминої допомоги, а в середині 30-х років у чернівецькому дитячому журналі «Українська ластівка» з’явилася його першопублікація «Розкажу тобі казку» з рядками про «Дніпр старий, ревучий та Вкраїну нещасливу», надиханими і Тарасом Шевченком, і тими розмовами про трагічну долю великого народу по обидва боки Дністра, що велися не лишень у родині, а й у всьому Кіцмані. В ті ж роки побачила світ івасюкова поезія про страшний голодомор, влаштований сталінськими опричниками на радянській Україні. Були серед юнацького доробку молодого автора й вірші іншого плану. Частина їх склала розділ «Поезії 30-х років» у збірці «Елегії для сина» (1991), пройнятій почуттям великого болю і великої любові.

З прозовими творами Михайло Івасюк виступає від початку 50-х. Перша його повість «Чуєш, брате мій» (1957), яку ще в рукопису поблагословила Ірина Вільде, трансформувалася невдовзі в роман «Червоні троянди» (1960). А по тому, як з’явилася збірка оповідань «Відламана галузка» (1963), повісті «Двобій» (1967) та «Весняні громовиці» (1970), романи «Вирок» (1975) і «Серце не камінь» (1978), вона ж відзначила, що М. Івасюк — письменник, який «має свою улюблену тему, свій стиль і художницьке світобачення».

Цією темою було для нього довгий час життя Північної Буковини 30-х — початку 40-х років XX-го століття. Відтак увагою прозаїка заволоділи інші часові й географічні координати.

У романній дилогії «Балада про вершника на білому коні» (1980) та «Лицарі великої любові» (1987) письменник розгорнув широку панораму боротьби буковинців за кращу долю у другій половині XVII століття і реабілітував народного ватажка Мирона Дитинку, показавши, що це був не «розбійник», як твердили декотрі молдавські літописці, а достеменний лицар з благородними і високими пориваннями, великий і в любові до рідної землі, і в коханні до прекрасної подруги Артемії. Дилогію прихильно сприйнято як в Україні, так і за її межами. Досить сказати, що «Балада про вершника на білому коні» невдовзі після появи мовою оригіналу побачила світ у російському перекладі в Москві (разом з «Вироком», названим у публікації 1984 року «Приговор сыну Заратустры»), що про неї захоплено писали в Канаді («Українська література збагатилася прекрасним романом»), причому в українських виданнях різної політичної орієнтації.

Ще глибші пласти буковинської історії, пов’язані з Шипинською землею XIV ст., художньо відкрив М. Івасюк для світу в романі «Турнір королівських блазнів» («Дзвін», 1994, №№5–6, окреме видання — 1997 р.) Але Михайло Григорович таки не побачив виданий окремою книгою роман, не прочитав творів буковинських школярів, написаних за «Турніром»…

На схилі віку письменник опублікував у журналі «Жовтень» (1988, №№9–10) повість «Монолог перед обличчям сина», якій належить особливе місце серед численних історико-біографічних творів минулого десятиріччя, бо то не просто повість-біографія, то повість-реквієм, повість-зойк, пронизана щемливою батьківською любов’ю, як і поетичний цикл «Елегії для сина» та поема «Привиди».

У 80-ті — на початку 90-х років М. Івасюк звертається до теми Півночі, підказаної його вимушеним перебуванням на берегах Печори. Та якщо в романі «Пташка піднебесна» (1984), написаному на матеріалі життя лікарні, де працював автор, акцентовано на моментах людяності, то в романі «У царстві вертухаїв» (друкувалися фрагменти в періодиці, окремою книжкою вийшов у 2008 році) постає інша Північ — анти-людяна, жорстока, злочинна, доведена до такого стану більшовицьким режимом.

Михайло Івасюк був невсипущим трудівником на різних ділянках рідної культури. Тож невипадково його діяльність відзначено Літературною премією ім. Дмитра Загула (1992) та Літературно-мистецькою премією ім. Сидора Воробкевича (1993).

У здійсненій письменником літературній редакції ідуть на кону театрів п’єси С. Воробкевича та С. Яричевського. В доробку М. Івасюка-фольклориста сотні записаних і впорядкованих народних перлин, з яких склалися, зокрема, книги «Казки Буковини. Казки Верховини» (1968), «Чарівне горнятко» (1971), «Казки Буковини» (1973) та підготовлена до друку «Золота карета». Як літературознавець він опублікував десятки статей, видав великий том творів С. Воробкевича (1986), підготував аналогічну книгу С. Яричевського. Очікують на видання його повість-казка із сучасного життя «Веселий поклик вічності», оповідання, новели, щоденникові записи, спомини. У тім числі й про те, як тонув у крижаній воді Печори, як гинув у смердючому гулагівському бараці. Не втонув і не загинув. Тому що приходили на підмогу добрі люди. Тому що завше схилялася над ним доброю берегинею Україна.

Він жив нею і заради неї, найріднішої у світі землі, впродовж багатьох десятиліть, аж до фатального 5 лютого 1995 року. Втім, він живе нею і нині, живе у своєму високопатріотичному і високохудожньому слові.

Творив інтелектуальну, літературну історію Буковинського краю Михайло Івасюк. Ось уже й вісім років минає, як він пішов у кращий світ. Як вільне місце Дитинки й Зварича, так само вільне місце, яке займав у нашому житті, у нашій свідомості, а найпаче — у наших серцях цей мужній і шляхетний чоловік.

Твій голос — щедра повінь…

У дитинстві та юності Володя не робив нам прикрощів, ми не мали з ним жодних проблем. Був уважливим, стриманим, запобігливим, нічим нікому не дошкуляв. У п’ять років навчився читати й став незалежним від батьків і дядька Дмитра, мого брата, — головних оповідачів українських народних казок, які він дуже любив.

Володя ріс і виховувався у нашому мальовничому Кіцмані, оточеному з одного боку поетичним лісом, а з другого — блакитним ланцюгом ставків, де хлопчик дуже рано навчився плавати й полюбив риболовлю. Найбільший із них — трикілометровий Суховерхівський став — перепливав у четвертому класі. Коли ми довідалися про цей подвиг, то вжахнулися: вже за моєї пам’яті там потонуло багато сміливців — глибина ж його чимала й уся обснована підступною рослинністю.

Будинок, у якому ми мешкали, зведений на тім місці, де колись зеленіла левада Михайла Тимофійовича Воробкевича, діда відомого письменника й класика української музики Сидора Воробкевича. Ми це знали і зчаста розмовляли в родині про славного краянина, співали його пісні «Над Прутом у лузі» та «Заграй ми, цигане старий…» Остання відома на Буковині під назвою «Вальс Воробкевича».

З раннього дитинства Володя виявляв неабиякий інтерес до музики, співів, відвідував заняття оркестру народних інструментів при районному будинку піонерів, яким керував народний музика Іван Лазарович Ковблик, один із чисельних скрипалів, що прославили своїм талантом буковинський край. П’ятирічним хлопчиком Володя вступив до Кіцманської музичної школи і, оскільки не вмів ще писати, то перший і другий підготовчі класи я відвідував разом із ним — допомагав йому виконувати домашні завдання. Усі класи музичної, а згодом і загальноосвітньої шкіл закінчував з похвальними грамотами. Йому легко давались і математика, і фізика, й гуманітарні дисципліни. Захоплювався українською та російською літературами, які вважав джерелом краси й естетичної радості. Писав вірші й залюбки читав кращі здобутки світової класики — Шекспіра, романи Оноре де Бальзака, А. Доде, Дж. Лондона, поезію Р. Бернса, Ш. Петефі, П. Верлена. З глибокою шаною ставився до лірики великого М. Емінеску, яку добре знав із російських та українських перекладів.

Ще в середній школі у Володі прокинувся хист художника. Виконаний ним портрет Тараса Шевченка на початку 60-х років був окрасою кімнати-музею, присвяченого ювілею геніального поета. Відвідувачі дуже схвалювали роботу учня 8-го класу. Можна припускати, що — якби не скрипка, — то Володя став би непоганим художником. Та музика міцно тримала його в своєму полоні, вона стала шляхетною пристрастю його життя. Педагогічний колектив музичної школи, очолений здібним музикантом, згодом заслуженим працівником культури Юрієм Миколайовичем Візнюком, у якого навчався Володя, часто брав хлопчину на свої виступи перед колгоспниками та робітниками, а там вироблялася в юного музики віра у власні сили і впевненість у тому, що він потрібний людям. Слухачі захоплено ставилися до хлопчика-скрипаля, а суховерхівські колгоспники виявили свої симпатії до нього тим, що подарували йому скрипку доброї зарубіжної фірми. Той інструмент багато років зберігався в селянській хаті й був до вподоби Володі своїм прекрасним звучанням.

Кіцманську музичну школу Володя закінчив з відзнакою. Його прийняли до Київської музичної десятирічки імені М. В. Лисенка, яка вважалася навчальним закладом для обдарованих дітей. Та через хворобу Володя перериває там навчання і вступає до класу фортепіано в рідному Кіцмані. Незабаром він створює в районному центрі вокально-інструментальний ансамбль «Буковинка», до якого залучає хлопців і дівчат, що закінчили музичну школу. Вони виконують українські народні пісні, твори Мирослава Скорика та Олександра Білаша. У той час Володя починає писати свої пісні — «Колискова», «Моя пісня», «Фантазія травневих ночей», «Мандрівний музика», «Аве, Маріє» та ін. Ансамбль мав успіх у трудівників Кіцманського району та в багатолюдних аудиторіях Чернівців і Києва, пісні в його виконанні передають по радіо й телебаченню. В пресі з’являються схвальні оцінки Володиних пісень.

Наша родина переїжджає до Чернівців. Я працюю спочатку старшим викладачем, а потім доцентом кафедри української літератури Чернівецького університету, а Володя влаштовується робітником на заводі «Легмаш» і водночас заочно навчається в музичному училищі. Через деякий час він, недавній десятикласник, очолює заводський хор, до репертуару якого вносить і свої пісні — «Батьківщино моя», «Ласкаво просимо»… Хор подобається слухачам, його відзначають на обласному огляді. Цей успіх спонукає молодого композитора послати свої твори «Відлітають журавлі» (слова В. Миколайчука) і «Колискову для Оксаночки» на обласний конкурс. Володя здобуває першу премію.

Вступивши до Чернівецького медичного інституту, продовжує писати вірші й музику до них: «А на нашій вулиці розцвіли каштани», «Там за горою, за крем’яною», «Капелюх», «Я піду в далекі гори», які виходять за межі Буковини — їх виконує одна з кращих співачок 60-х років, киянка Лідія Відаш. З її легкої руки Володині пісні доходять до українського слухача. З того часу, впродовж 10 років, вони лунатимуть від Карпат до Владивостока, викликаючи в людей захоплення й почуття вдячності. Неабиякого поширення здобуває і пісня «Відлуння твоїх кроків», написана на слова Володимира Вознюка.

В архіві Володі зберігається промовистий фотодокумент: Володя стоїть біля пам’ятника Володимирові Гнатюку на Личаківському цвинтарі у Львові (1973 р.). І це не випадково. Володі, молодому збирачеві українських народних пісень на Буковині, імпонувала особистість видатного фольклориста й етнографа. Син з глибоким пієтетом ставився до наукової спадщини вченого, з особливим інтересом перечитував його монументальну працю «Коломийки», видану в 1906 році у Львові науковим товариством імені Т. Г. Шевченка. У цій книжці він натрапив на рядки:

Назбирала троєзілля, червону рутоньку,
Та схотіла зчарувати мене, сиротоньку.

Для вісімнадцятирічного музики, закоханого у рідний фольклор, чуйного до всього нового, образ червоної рути був хвилюючою знахідкою, справжнім одкровенням. Та квітка не давала йому спокою майже три роки. Мандрував селами, особливо гірськими, шукав ключ до розуміння таємничого поняття, в якому відчув живильний подих поезії, вібрацію пісні. На Косівщині знайшов новий варіант коломийки про червону руту, а на Путильщині, в Розтоках, записав легенду про загадкове чар-зілля, яке постає в народних переказах символом чистого й вічного кохання.

Володя з юнацьким завзяттям працює над «Червоною рутою» і «Водограєм», задум якого навіяв йому косівський водоспад Гук.

У Володі гарні друзі на Чернівецькому телебаченні — головний режисер Василь Селезінка і режисер та один з кращих звукорежисерів України Василь Стріхович, які вважають, що нові Володині пісні треба пустити в ефір. І ось настає свято його музики й поезії — 13 вересня 1970 року. У Чернівцях з Театральної площі телестудія транслює на всю Україну, поряд з іншими піснями, «Червону руту» й «Водограй». Вони викликали здорову сенсацію, чернівчани голосно заговорили про молодого композитора, зацікавилися ним, особливо молодь. Він, талановитий, скромний, діяв на їхню уяву.

Це був початок дороги, яку шукав і нарешті знайшов Володя. З’явилися «Червона рута», визнана в Москві кращою піснею 1971-го, а «Водограй» — 1972 року. Кінорежисер Роман Олексів створює музичний телевізійний фільм «Червона рута» за сценарієм М. Скочиляса. Фільм стає своєрідним спалахом туги за чимось вищим, шляхетнішим у житті.

Володя усвідомлює своє покликання, відчуває неабияку силу свого прагнення і потребу працювати в поті чола. Той стан творчої напруги він виражає у власному афоризмі: крило стає крилом тільки під час лету. А це означає, що постійно треба бути в пошуках і неспокої. Він часто повторює мудру строфу свого улюбленого поета Андрія Малишка:

Якщо пісня вийде в люди,
Я пломінь серця не згашу.
Впаду землі на рідні груди —
Нової сили попрошу.

Володя навчався у школі великих прикладів. Він дуже багато працює. Пише нові твори, передовсім на свої слова: «Кораблі, кораблі», «Пісня буде поміж нас», а також «Світ без тебе» (сл. В. Бабуха), «Балада про мальви» (сл. Б. Гури), «Балада про дві скрипки» (сл. В. Марсюка). Вони високо оцінені друзями та шанувальниками його творчості.

Володя болісно відчував потребу поглиблювати й збагачувати свої знання з теорії композиції — він мріяв про написання симфоній, виношував тему опери «Дарина», навіть почав її розробляти. Але він знав, що без серйозної теоретичної підготовки складні музичні форми будуть йому недоступними.

Влітку 1972 року Володі запропонували перевестися до Львівського медичного інституту і вступити на композиторське відділення консерваторії імені М. В. Лисенка. Перспектива була приваблива. І він переїжджає без найменших вагань до Львова, де успішно закінчує медичний інститут, отримує диплом лікаря, вступає до аспірантури на кафедру патфізіології, очолюваної професором Т. В. Митіною. Його приймають до консерваторії. Навчається спочатку у відомого композитора-педагога А. Кос-Анатольського, а згодом — у класі Лєшека Мазепи. Л. Мазепа, вдумливий і доброзичливий педагог і наставник, був високої думки про талановитого студента, творчість якого, на його погляд, має значну художню вартість. Він пише:

«У 70-х роках Володимир Івасюк — один із найпопулярніших композиторів-піснярів нашої країни. Силою свого неабиякого таланту він зумів написати такі пісенні твори, які стали явищем у сфері пісенної стихії, пісенної частини музичної культури України. Феномен Володимира Івасюка став приваблювати багатьох молодих музикантів.

Пісні Володимира Івасюка не були тільки його дітьми. Вони були своєрідними дітищами своєї доби, своєї епохи, хоч привабливість і своєрідність їх має понадчасові вартості».

Після смерті Володі почала поширюватися нездорова і цілком хибна тенденція, що виявлялася в намаганні зігнорувати майже всю творчість композитора й утвердити його в свідомості сучасників лише як автора двох пісень — «Червоної рути» та «Водограю». Чомусь не бралося ніким до уваги те, що він протягом сімдесятих років написав понад вісім десятків вокальних творів, які належать до другого періоду, якісно вищого — для нього характерне тематичне і жанрове розмаїття, виразна громадянськість, яскрава художність, задушевність, щирість почуттів. Вони приносять успіх молодому композиторові, посилюють його популярність і викликають навіть хворобливі заздрощі у певної категорії людей.

Творчі досягнення Володі увінчалися й тим, що його пісні представляли українську пісенну культуру в 1974 й 1977 роках на Міжнародному фестивалі в Сопоті (Польща). Вони, як свідчать документи того пісенного форуму, викликали бурхливе схвалення майже тритисячної багатонаціональної публіки, присутньої в залі. Його значним здобутком є також прекрасна «Балада про Віктора Хара», яка була відзначена дипломом 2-го ступеня на всесоюзному конкурсі студентів-композиторів музичних вузів.

Успіх творчості Володі викликаний багатьма чинниками. Крім особистого своєрідного обдарування, його живили соки рідного ґрунту. Його вокальні та інструментальні твори пронизує виразний струмінь народної пісенності, яка надає їм мелодійності та емоційності, їх сприймають надзвичайно прихильно люди різного віку, фаху, естетичних уподобань. Наприклад, твір «Пісня буде поміж нас» цілковито побудований на коломийках:

Бо твій голос, бо твій голос — щедра повінь,
Я мов колос, зелен колос нею повен.
Жовтий лист спаде і виросте зелений,
А ти в пісні будеш завжди біля мене.

У пісні «Далина» (сл. Д. Павличка) використані покутські фольклорні інтонації, зокрема, народні голосіння. Останні роки свого життя Володя охоче звертався до покутського фольклору. Про це свідчать чисельні магнітофонні записи, які, на жаль, ще не розшифровані. У «Баладі про дві скрипки» (сл. В. Марсюка) майстерно поєднано наддніпрянський народний мелос із західноукраїнським, гуцульським. І це природне явище. Адже п’ятнадцятирічний творчий шлях сина супроводжувався його глибоким замилуванням фольклором і пісенною спадщиною великих попередників — Миколи Лисенка й Кирила Стеценка, а також Франца Шуберта, який — відомо — виріс на австрійському народному мелосі.

Володя прожив лише тридцять років. Життя його було чесним, напрочуд змістовним і осяяним мрією про красу й добро та щасливе тим, що він нікому не заздрив, а невтомно працював для своєї доби, для свого краю.