Спогади
Назарій Назарійович Яремчук
Я бачив у піснях його душу — вона здається мені блакитноокою.
Назарій Яремчук.
Про Назарія Яремчука
Назарій Яремчук народився 30 листопада 1951 року в селі Рівня Вижницького району Чернівецької області в селянській родині Назарія та Марії Яремчуків. Був четвертою й наймолодшою дитиною. Мав братів Степана, Богдана та сестру Катерину.
1 вересня 1959 року пішов до школи у рідному селі. В юнім віці життя здавалося безтурботним, але у дванадцять років Назарій пережив перший тяжкий удар, коли помер батько. Мати вимушена була віддати сина до Вижницької школи-інтернату. До навчання ставився добросовісно, займався у гуртках надаючи перевагу хоровому. Після закінчення восьми класів у школі-інтернаті Назарій продовжив навчання у Вижницькій середній школі №1, яку закінчив у 1969 році.
Після невдалої спроби вступити на географічний факультет Чернівецького університету за направленням військкомату навчався на курсах водіїв. Після занять залишався послухати репетиції ВІА «Смерічки», яким керував Левко Дутковський. Керівник ансамблю помітив постійного відвідувача та запропонував заспівати пісню на вибір. Це була пісня Ігоря Поклада «Кохана». Голос сподобався, і Назарія прийняли до ансамблю. Тож з осені 1969 року хлопець почав співати у «Смерічці».
Знайомство з молодим буковинським композитором, студентом медінституту Володимиром Івасюком відіграло велику роль у житті «Смерічки». Глядачі почули неповторні «Червону руту», «Водограй», «Милу мою». А потім — безліч інших пісень молодого автора. Хлопці здружилися на все життя. Влітку 1971 року відбулися зйомки музичного фільму «Червона рута». Цей фільм зробив солістів Назарія Яремчука та Василя Зінкевича народними улюбленцями. Але під час зйомок сталася друга трагедія — померла його мати Марія Даріївна.
Далі були перемоги на конкурсах «Пісня–71» та «Пісня–72». В 1972 році за виконання пісні «Горянка» солісти ВІА «Смерічка» були удостоєні звання лавреатів Всесоюзного конкурсу «Алло, ми шукаємо таланти». У 1973 році ансамбль запрошують на професійну сцену в Чернівці. Співати в філармонію переходить і Яремчук. Назарій закохується в Олену Шевченко, цього ж року вони побираються. Первістка назвали Дмитром, а згодом народився Назар. Та цей шлюб не приніс йому щастя — розлучення. В 1978 році Яремчуку присвоєно звання заслуженого артиста України. Його нагороджено орденом Дружби народів.
Коли сталася ще одна трагедія, — вбивство Володимира Івасюка, — Назарій був одним із перших, хто незважаючи на заборону влади приїхав на похорон до Львова. Тоді це могло коштувати всього: кар’єри, спокою, репутації. Траурна колона починалась з великого вінка з білих квітів, який Яремчук ніс із Левком Дутковським. Це було дуже небезпечним в той час, та Володимир був їхнім великим другом, і наслідки нікого не цікавили. У 1980 році співак вперше виконав пісню «Скрипка грає», потім «Пісня пам’яті», присвячені Володимиру.
1981 рік став для Назарія стежкою до міжнародного визнання. Ансамбль представляє державу на міжнародному конкурсі «Братіславська ліра». Соліст Яремчук став його лавреатом. У 1982 Назарій — лавреат республіканської премії ім. Миколи Островського. 1985-го — дипломант ХІІ Всесвітнього фестивалю молоді і студентів у Москві. У 1987 Назарію присвоєно звання народного артиста України. Через рік закінчив факультет сценічної режисури Київського державного інституту культури ім. Карпенка-Карого. 2 лютого 1991 року Яремчук одружився вдруге. Шлюб із Дариною 1993 року подарував співаку доньку Марічку. 1991–1993 — роки поїздок в Канаду, США, Бразилію… У багатьох країнах світу почули його пісні. За кордоном відбулася довгоочікувана зустріч із братом. У батька Назарія був син від першого шлюбу Дмитро на 27 літ старший за майбутнього співака. В 40-х роках він брав участь в одному з націоналістичних групувань. Після війни Радянської влади не прийняв та втік до Канади.
У 1995 році співак їде на лікування до Канади, але операція не допомогла. Він повертається на Україну доспівати свої останні пісні. 30 червня довготривала хвороба забрала життя Назарія Яремчука. Він лежав у білій вишиванці, навколо труни в жалі стояло море людей… Співця поховали на центральному кладовищі Чернівців. Посмертно Назарію Яремчуку присуджено Шевченківську премію.
Орфей синіх гір
У сінокосному серпні 1971 року всі учасники фільму «Червона рута» зібралися в легендарній Яремчі. Володя приїхав з нерозлучною гітарою і скрізь — в автобусі чи на березі Прута, під копицею запахущого сіна — складав і наспівував пісні. Отаким він перейшов на одну фотографію, що є в мене…
У джинсах, синій спортивній куртці стоїть він у колі друзів, впевнено піднявши голову, а перед ним весь чарівний, не пізнаний ним до кінця світ.
Одного разу Володя закликав нас з Василем і мовив: «Ану, хлопці, послухайте». Він сів на гуцульську лаву й заспівав:
Ой зробив хлопчина та й дві красні скрипки,
Поділив надвоє снів своїх красу…
Неможливо було відвести від нього погляд — його проникливий спів забирав із собою, вів кожним словом.
Що перша скрипка — біла лебідка,
А друга скрипка — вечірній сум…
Його голос сильний, а разом з тим ніжний і розлогий. То був голос природи, голос самого серця. А згодом ми таки почули цю пісню у виконанні Софії Ротару — це була «Балада про дві скрипки». Була вона і в моєму репертуарі — однією з найулюбленіших.
А у фільмі «Червона рута» Володю можна також побачити: він виконував роль директора уявної концертної програми. З напутніми словами: «Тримайся, старий!» він виводив співаків на сцену.
Він не лише у фільмі, а і в житті допоміг знайти свій голос і заспівати по-справжньому Софії Ротару, Василеві Зінкевичу, мені, багатьом іншим виконавцям.
Наприкінці осені 1971 року Володя запросив мене до себе додому. То була вже нова квартира, яку сім’я (за активної участі Володі, який ще влітку бігав по ґаздівству — за шпатлею, фарбами, замками до дверей) вже привела до ладу. Володя сів до коричневого старого рояля фірми F. Kalles і з таємничою усмішкою мовив:
— Так що, «діду», треба їхати до Москви. Запрошують на «Пісню–71». «Червона рута» — одна із кращих пісень року. Але співати треба без «Смерічки», а з естрадно-симфонічним оркестром Юрія Силантьєва.
Тут він задумався, а через якусь мить упевнено сказав:
— Аранжувати пісню доведеться самому. Я для великого складу ще не писав оркестровок, але треба, «діду», треба.
Відчувши моє схвалення й радість, Володя різко розвернувся на стільці, взяв ля-мінорний акорд:
— У вступі, я думаю, краще буде, якщо замість жіночого голосу прозвучить гобой.
Потім приїхав Василь, і ми щодня приходили на репетиції, співали, а Володя вивіряв написані партії.
Майже всі оркестровки до своїх пісень Володя завжди писав сам, особливо полюбляв партії для «дерева», тобто для дерев’яних духових інструментів.
Грудневого ранку ми утрьох вилетіли до Москви. Володя сидів на задньому сидінні й довершував оркестровки, до нудної мелодії моторів прилучався голос гобою, флейти, скрипок.
На Буковині залишилась ще золота по-осінньому пора, а Москва зустріла, звичайно, снігом. Вітер валив з ніг, але ми все-таки добрались до електрички, впали в крісла й полегшено зітхнули. Поселились у готелі «Мінськ».
Концертна студія Останкіно, довгі миті хвилювання перед виступом. Нарешті, початок. Фінал «Пісні–71» — він проводився вперше — зібрав немало зірок тодішньої естради — Магомаєв, Хіль, Кобзон, Зикіна, Кристалінська, молодий Лещенко. І три хлопці з Буковини. Ми з Василем у стилізованих гуцульських костюмах, а Володя в темно-синьому костюмі вийшли на сцену. Сяйво сліпучих прожекторів, телевізійні камери, величезний оркестр і сотні людей. Раптом — голос гобоя! І ми почали співати:
Ти признайся мені,
Звідки в тебе ті чари?
Я без тебе всі дні
У полоні печалі.
Успіх був визначним. Нас декілька разів викликали на сцену. Володимиру вручили диплом лауреата. А згодом нам усім подарували метрові макети Останкінської телевежі, на яких ми один одному залишили на пам’ять автографи. Воістину чудова пам’ять про ті прекрасні хвилини.
Десь у середині літа 1973 року Володя проїздом до Бердянська — батьківщину Софії Іванівни, матері, зупинився в Києві. Наш ансамбль «Смерічка» готувався до відповідальних концертів, присвячених врученню Україні ордена Жовтневої революції. Івасюк зайшов до нас на репетицію, яка відбувалася у приміщенні Київської філармонії. Там є дуже гарна старовинна зала й чудовий рояль. Але коли Володя заспівав нову пісню «Два перстені», зала стала у стократ кращою. Ця пісня й понині в моєму репертуарі, у віночку пісень минулих років.
Того ж літа у Криму проводився перший всесоюзний фестиваль «Кримські зорі». Буквально у завершальний день до Сімферополя прибув засмаглий, свіжий Володя. «Смерічка» вже поїхала додому, а у мене був квиток на літак і я мав кілька вільних годин, в які ми з Володею зустрілися. Ми пішли спекотливими вулицями до приміщення філармонії — там був рояль. По дорозі я обмінявся з Вольдемаром — так іноді називав його — своїми новими задумками стосовно вокалу, манери співу, розвитку голосового діапазону. Він підтримав мої прагнення, але звернув увагу на класичну основу співу — як естрадного, так й оперного. Ми прийшли. Він сів за рояль. Зробив стрімкий пасаж по клавіатурі і заспівав нову пісню, яку я, на жаль, ніколи не виконував:
Коли між нами не було нічого,
Коли нічого більше не було,
Ні ти, ні я не знали про кохання…
То був уже новий Володимир Івасюк. У музиці його, у віршах відчувалося філософське ставлення до буття. Тонке відображення високих нюансів любові, інтимних переживань пронизувало твір невидимими променями справжнього.
