Спогади
Оксана Михайлівна Івасюк
Не бійся — ти зі мною!
Оксана — наймолодша дитина в сім’ї Івасюків. Вона на 11 років молодша за Володимира. Здавалося б, значна різниця віку могла обмежити взаємини між братом і сестрою чисто формальним спілкуванням в родині. Талановитий композитор, оточений увагою молоді, весь час якого поглинає творчість, і підліток-дівчина з її подружками, шкільними зошитами… Але ні. Оксана просто дивувалася тій увазі, яку приділяв їй Володимир. Брат навіть написав для неї колискову пісню. Іноді видавалося, що він мав передчуття свого короткого віку і поспішав якомога більше передати сестрі. Оксана Михайлівна закінчила Чернівецький університет і зараз працює у ньому, вона — доцент кафедри української філології. Живе у Чернівцях і багато допомагає місцевому меморіальному музею В. Івасюка.
Спираючись на спогади Оксани Михайлівни Тарас Унгурян написав книжку «Монолог перед обличчям брата».
З ним було світло і радісно
Нечувана й, очевидно, невипадкова популярність пісні «Червона рута» підштовхнула Володю до рішення стати професійним композитором. Тобто, відповідальність за свій талант, за все, що в нього було в душі, що він міг зробити для людей, він повністю взяв на себе. І вступив до Львівської консерваторії. Володя добре розумів, що популярність — надзвичайно великий вантаж, перш за все для душі. Примітивно просто насолоджуватися популярністю. Серйозний художник завжди відчуває, яка це важка й відповідальна справа. Все ж він завжди залишався самим собою — щирим і чутливим моїм старшим братом.
Починаючи з 1972 року батьки досить часто відпускали мене на шкільні, а згодом і на студентські канікули у Львів. Я була щаслива, бо Володя водив мене в театр, на концерти. І сам постійно стежив за тим, щоб підтримувати власний високий культурний рівень. Це необхідно кожному інтелігенту — підтримувати таку форму.
Влітку 1975 року, коли мені було 15 років, Володя запропонував: «Поїдемо в Планерське!» І ми їдемо в Коктебель! Проте перше враження від селища було не з приємних — посеред білих татарських будиночків стирчали сарайчики та інші прибудови для відпочиваючих — такий собі класичний соціалістичний реалізм, — які дратували й розчаровували. «Ти не дивись на вбогі халупи, — заспокоював Володя. — Ходімо, я покажу тобі справжній Коктебель. Він має чудову історію, сповнену краси, відваги, таланту багатьох митців». Далі за декілька кілометрів, біля підніжжя Карадагу, розташована Долина Троянд. Дорогою брат розповідав про Максиміліана Волошина, його гостинний дім, де знаходили затишок й підтримку багато художників. Там провели свої найкращі роки Марина й Анастасія Цвєтаєви. У Долині Троянд ми поставили намет — біля надзвичайно чистого джерела з дуже смачною солодкою водою. Я кажу: «Володю, тут недалеко — прикордонники. Що з нами буде? Нас не виженуть звідси?» А він мені пояснює: «Існує два способи — можна відійти трохи далі й сховатися в бухті серед каміння. Або ж просто уникати непорозумінь з ними». Коли прийшли прикордонники, Володя показав свої документи й мій учнівський квиток. Нас, слава Богу, не виселили.
«Тут ми будемо ловити рибу й збирати мідії, — сказав брат. — Я навчу тебе, як готувати». І навчив! Риба, мідії, вода з джерела — основа нашого коктебельського харчування. В Планерському ми були всього раз чи два — на тамтешньому знаменитому східному базарі. Розкиданий, колоритний, екзотичний, навіть фривольний якийсь… Ми купували дві великі дині й дуже швидко з’їдали їх. Володя страшенно любив дині. Вдень на Карадазі було дуже мало людей — вони купалися й загоряли в бухті. А ввечері — майже нікого. І Володя міг усамітнитись. Він довго купався, запливав далеко в море. Привіз із собою маску, трубку, ласти і гарпун, займався підводним плаванням. Біля Карадагу — казковий підводний світ. Він діставав з дна моря величезні химерні черепашки й дарував мені. А згодом приїхали молоді художниці з Ленінграда — працювати. І одного разу, коли наші сусідки (дуже симпатичні, до речі) малювали морські пейзажі, Володя попросив у них фарби й на заході сонця розпочав мій портрет. Але не встиг, роботу завершив уже наступного дня. А ще зробив якісь зарисовки, ескізи й подарував ленінградкам на пам’ять.
Наступного, 1976 року, ми з Володею поїхали в Новий Світ — також удвох. На Царський пляж треба було спускатися вузесенькою крутою стежкою, по кам’яних виступах над прірвою. Спочатку я дуже боялась. А Володя сміявся: «Я не дивуюсь, що тобі страшно — ти ж дівчинка. Але не бійся — ти зі мною!»
В Новому Світі ми відпочивали так само, як і в попередні роки, — аскетично: мінімум їжі (хліб, картопля, помідори, чай, мідії і риба, яку наловимо). Володя, як завжди, багато плавав, часто ходив у гори. Я залишалась сама. А часом по три-чотири години ми проводили під водою — Володя знімав кінокамерою підводне царство. Ми спускались досить глибоко, я замерзала, але намагалась не нервувати. «Нічого, — говорив мій наставник, — Терпи! Зате побачиш зовсім інший, глибинний, світ…» І направду, відтоді мені здається, що Бог у Криму залишив частинку раю на землі, щоб люди побачили, який він. В моїй уяві підводний світ — це образ раю, з його спокоєм і гармонією.
Наші подорожі були якимось проривом в інший вимір. Допінгом, що так необхідний художнику. Для Володі Крим був іще й благодатним місцем для душевного усамітнення. Я ж намагалась йому не заважати, була мовчазною, ненав’язливою, скромною й невередливою, просто дитиною, яка обожнювала свого старшого брата, з яким так романтично й гарно подорожувати.
Якось я сказала Володі: «От одружишся й, напевно, повезеш свою дружину у весільну подорож в якусь далеку екзотичну країну». — «Ні! Я повезу її в Карпати і сюди, в Крим. Щоб вона побачила цю красу». Брат повертався з моря оновленим, і це відчувалося в його піснях.
У 1978 році я була вже студенткою філологічного факультету Чернівецького університету — закінчила перший курс. «Якщо хочеш, можеш поїхати зі мною в Прибалтику», — сказав брат. Він завжди так делікатно пропонував — не «запрошую тебе» або «беру з собою».
Ми побували в Вільнюсі, Ризі, Таллінні. У Ризі є багатий музей музичних інструментів. Володя захоплено розглядав різноманітні середньовічні музичні скриньки, розповідав про те, як вони працюють, який механізм лежить в основі видобування звуків. Про кращого гіда в цих музеях годі й мріяти. Скільки він знав! Кожний музичний експонат у нього був пов’язаний з якоюсь історією, легендою, притчею.
Ми відвідали й Ленінград. В Ермітажі брат розповідав мені про французьких експресіоністів. Його лекція була змістовною й гарною. «Ти про це знаєш?», — запитував він. «Не зовсім», — ухилялась я від прямої відповіді. «Тобі скільки років?» — «Вісімнадцять». — «Я в твої роки, — здивовано говорив Володя, — вже втретє перечитав батькову бібліотеку. Ти прочитала її?» — «Ну, — кажу, — прочитала…» — «Оксано, ти моя сестра, і мені не повинно бути за тебе соромно…»
Поблажливість старшого брата до молодшої сестри в наших стосунках, напевно, домінувала. І водночас він ставився до мене вимогливо й дуже душевно. Душевна спорідненість, напевно, — найдорожче, що нас поєднувало. І що важливо, наші стосунки завжди були рівними. Запитувала я в нього про щось, сумнівалась у чому — він був завжди дуже уважний і щирий. Ніколи не дратувався. Навіть тоді, коли мені, семилітній, давав перші уроки гри на фортепіано. Я сідала й вередувала: «Не хочу грати!» Володя спокійно витримував паузу й говорив: «Починаємо цю п’єсу». Така моя впертість, напевно, добряче тероризувала рідних. А для Володі це не було мукою, він не обурювався: «Як же ти мені набридла!». З його боку було щире бажання прилучити мене до музики. Йому завжди хотілось навчити мене чогось, щось мені передати.
Володя взагалі був дуже галантний у стосунках з усіма жінками — з нами, сестрами, з матір’ю, бабусею, зі своїми однокласницями й однокурсницями… І тексти, написані братом, свідчать про його ніжні людські почуття. Перше велике кохання у нього було ще в школі, в Кіцмані. На пісні раннього і більш пізнього періоду дуже впливали люди, що оточували його, для яких він створював мелодії. В них — така елегантність, легкість, хвилюючий тембр!
Друзі жартома називали Володю на французький манер — Вальдемар. Він непогано знав французьку мову, наспівував на ній, часто спілкувався з татом по-французьки. Любив співака Джо Дассена, Жерара Філіпа. Ставлення Володі до надбань класики світової культури свідчать про його бажання всебічно розвиватися. Він був дуже дбайливим і детально, ґрунтовно вивчав те, що його цікавило. Скажімо, це було із музичним та словесним фольклором, французьким імпресіонізмом чи творчістю українських художників початку XX століття, світових музичних напрямів 50–60 років. Його думки стосовно тих питань, які він знав чи вивчав, були ґрунтовними.
В останній рік життя брат був дуже зосереджений, стриманий і цілеспрямований. Так, на початку його творчого шляху він навіть дивувався з власної популярності. Але потім настав час серйозної роботи на перспективу. Ми бачили, розуміли — і я, і моя старша сестра Галя, і батько, — що Володя готує себе до праці з великими музичними формами. До нього прийшло усвідомлення епічного засвоєння музичного світу. І мислив, і почував він уже епічно. Це почало проявлятися в його останніх піснях — моїх улюблених — «Літо пізніх жоржин» і «Вернись із спорадів». Володя вже написав перші варіації сюїти на тему української народної пісні «Сухая верба», концерт для камерного оркестру, фортепіанні твори. Він думав і вже, напевно, працював над своєю першою симфонією…
Яким мені бачиться мій брат тепер? Мама завжди говорила мені: «Ти, Оксано, ні на кого так не задивлялась, як на Володю, і нікому так не посміхалась, як йому»…
