Спогади
Роман Михайлович Кудлик
Роман Кудлик — відомий український поет, живе у Львові, працює головним редактором журналу «Дзвін». Автор кількох текстів пісень Володимира Івасюка. Його поезія увійшла свіжим струменем у творчість композитора.
До рівня вічних партитур
Був звичайний для Львова дощовий день, були в мене якісь клопоти, і, повільно обминаючи калюжі на площі Міцкевича, я не одразу й почув, що мене кличуть. А коли озирнувся — бачу: біля кінотеатру імені Івана Франка стоять мій товариш Дмитро Герасимчук і незнайомий юнак у чорному шкіряному плащі, трохи незвичному для ока, бо такі тільки-но почали входити в моду.
— Знайомся, Романе, це Володимир Івасюк.
Трохи інакшим уявляв я собі автора пісень «Червона рута» й «Водограй», що тоді буквально заполонили все довкола й звучали щодня по радіо й телебаченню, із естрадних майданчиків, розчинених вікон будинків і просто на вулиці, їх наспівували й продавці морозива, й водії таксі, і вчителі, і носильники на вокзалі…
А Володя Івасюк якось зніяковіло глянув на мене:
— Я маю вашу збірку, може, підпишете її?
І одразу відчув до нього симпатію, бо і в голосі, і в бентежному синьоокому погляді не було ні крапелиночки самовдоволення, самозакоханості — він абсолютно не сприйняв тієї слави, що звалилась на нього, він, здається, в глибині душі навіть сам дивувався їй.
А згодом і зателефонував мені. Сказав при зустрічі, що має бажання зав’язати творчі контакти з львівськими поетами, бо своїми текстами невдоволений, хотів би якихось глибших, значиміших… Я пообіцяв: подумаю над текстами пісень для нього, та щоденні клопоти закрутили так, що й забув про свою обіцянку. І аж соромно стало, коли ми згодом зустрілися.
Я почав щось вигадувати, пообіцявши, що вже завтра принесу йому вірш, хоч не було ще ні рядка, правда, задум — таки був.
І приніс. І почалася моя майже тижнева каторга.
Що й казати — текст я написав поспіхом. Стан творчої ейфорії ще не вивітрився, і я навіть був задоволений зробленим. Та Володя прочитав текст раз, удруге, задумався, а потім сумно глянув на мене:
— Знаєте, це поки що не годиться…
Самолюбство моє було дещо зачеплене, можливо, наша творча співдружність на цьому й припинилася б назавжди, якби я не відчув: йому незручно, йому прикро робити зауваження, але — мусить. Так, мусить, бо — це вже я зрозумів згодом — легковажності в творчості він не прощав нікому, а передовсім — собі.
— Подумайте ще… Я вас прошу…
І я ще два дні попрацював над текстом. Став він значно кращим, природнішим. Я прочитав його вибагливому пісняреві Богдану Стельмаху, і навіть він похвалив його, а от Володя… А Володя знову довго думав, перечитував і нарешті сказав:
— Все-таки приспів повинен бути іншим. Таким, щоб одразу запам’ятовувався…
«Ну, це вже занадто, — думав собі я, — він сам не знає, чого хоче!»
Та у глибині душі відчував — а таки Володя, мабуть, має рацію.
Увечері сяйнула свіжа думка, рано-вранці я подзвонив Володі, по телефону продиктував приспів. А в обід він забіг до мене на роботу:
— Буде гарна пісня! От побачите!
І справді, цю пісню (ми назвали її «Я — твоє крило») незабаром заспівали й вокально-інструментальні ансамблі, й Софія Ротару, пішла вона по радіо й телебаченню, і я вперше відчув задоволення від своєї піснетворчості.
Разом з Володею ми створили не так уже й багато пісень — та робота над кожною з них назавжди залишиться в пам’яті. З ним приємно було спілкуватися: багато знав, мав витончений смак, а про обдарованість уже й не кажу… Володя мав рідкісний, як на мене, композиторський талант — він чудово вловлював ритми, співзвучні своєму часові, а зумів, як точно сказав колись поет, піднести їх «до рівня вічних партитур». Умів із миттєвого створити непроминальне.
Володя був інтелігент у найвищому значенні цього слова. Ерудиція, тактовність, доброзичливість до співрозмовників, стриманість і аргументованість у дискусіях — таким знав його не тільки я.
…Якось тодішній режисер Львівського театру імені Марії Заньковецької Сергій Данченко поділився зі мною задумом: він планує створити виставу за романом «Прапороносці» Олеся Гончара.
— І потрібний мені композитор…
— Ну, по-моєму, у Львові їх вистачає — хороших і різних…
— А що б ти сказав, якби я запросив Івасюка?
Мене ця Сергієва ідея по-справжньому захопила. Я пообіцяв познайомити їх, розшукав Володю, він був трохи збентежений запрошенням, проте погодився.
Сьогодні всі говоримо про далекоглядність Сергія Данченка, вже не дивуючись, а тоді він ще не був так широко відомий. І дехто насторожено зустрів його вибір композитора: все-таки писати музику до вистав — справа специфічна. Та як чудово з нею справився Володя!
Вистава ще тільки готувалась, а пісню з неї про полкове знамено (за поезією воєнних літ Олеся Гончара) вже наспівували всі актори, зайняті і не зайняті у виставі. І то не на репетиціях, а так, для себе. А від актора Юрка Брилинського її почули й ми, письменники та художники, пісня була якась сонячно-чиста, неповторна своєю врочистістю та ліризмом, одразу запам’ятовувалась, і ми з нетерпінням чекали вистави.
Вистава пройшла з тріумфом. І гра акторів, і режисерська інтерпретація, і, в першу чергу, сам твір Гончара — все хвилювало, зворушувало. Та таки чи не найбільше — музика Володимира Івасюка. Без неї вистави не уявляю. І ось минули роки, а ще й зараз свіжий у пам’яті той неповторний настрій, який овіював мене, коли я слухав:
Я завтра їду на Вкраїну,
Яку покинув я давно.
Цілую, ставши на коліно,
Своє полкове знамено.
Відтоді й Володя захопився театром. І якось запропонував мені створити разом мюзикл — веселий, багатий на пісні. Я погодився, ми почали роботу. Сюжет придумали досить-таки простенький: студенти після канікул допомагають колгоспникам у збиранні врожаю, закохуються і перезакохуються, долають непорозуміння, усе закінчується щасливою розв’язкою.
Роботою ми захопилися, зустрічалися чи не кожен день, допізна ходили вулицею Маяковського, на якій жив Володя.
І тут сталося непоправне…
І вже ніколи не буде цього мюзиклу, бо тільки з Володею я міг би закінчити його…
