Спогади
Тамара Артемівна Севернюк
Стрижень душі
Десять років тому, коли вийшла книга Володимира Івасюка «Пісні», мені запропонували написати на неї відгук-рецензію. Одразу ж пролунало застереження: «Тільки дивись, щоб не було сумно і, сама розумієш, щоб було політично правильно…»
А що могло бути неправильно? І як може бути не сумно, коли з життя пішла така молода, така талановита людина? І так рано, так зненацька…
Ніхто, звичайно, не думав опечатувати безпросвітною журбою молоде ім’я композитора, але й такий собі бодрячок оптимізму, така собі бадьора маніпуляція поняттями і почуттями при глибокому горі боляче вражала… Втрата є втратою, і люди — не гвинтики. Кожен з них незамінний у своїй суті.
Коли людина залишається за останнім пругом, то у тих, хто продовжує її життя в своїй пам’яті, найдрібніші, найнезначніші якісь випадки, слова, дії набувають особливого значення, ваги, вартості.
…Я жила тоді на Харківській, 20 — непоказна, мила, заросла бузком і вишнями хатка викладача латинської мови Чернівецького держуніверситету З. Ф. Пенюк. Там у дворі, на дерев’яній лаві, під старою крислатою грушею, одного вересневого вечора я вперше почула, як співає студент медінституту Володя Івасюк, як підкорено дихають в його руках гітарні струни і як бережно торкаються їх його тонкі невтомно-рухливі пальці.
Того ж вересневого вечора він награв якусь дивну мелодію і попросив написати до неї текст. Минуло 4 місяці, і от 7-го лютого 1969 року вранці, ще задовго до робочого дня і студентських занять, Володя забіг на Харківську, 20 і забрав «готові слова». Прочитав. Усміхнувся. Очі радісно зблиснули: «Дякую!» — і зник за дверима.
…Надовго!
Я все чекала, коли ж прозвучить моє «Море», а воно мовчало, як і мовчав автор музики.
Якогось дня при короткій зустрічі він ніяково вибачився і пояснив: «…Таке буває. Мені не подобається мелодія. Не звучить. Душа її німа».
Я здивувалась, бо то була прекрасна музика. Але що ж… Таке дійсно трапляється. Автор невдоволений.
А через 5 років я раптом аж затерпла вся, почувши з ефіру знайомі акорди: нарешті! Але — що це? Пісня йшла за зовсім іншим текстом. В кінці передачі диктор оголосив: «Прозвучала пісня Володимира Івасюка «Мальви» на вірші Богдана Гури…»
Славна, делікатна, дорога людино!
Тільки прослухавши ці слова, я зрозуміла: справа не в музиці. Просто мій текст не співпадав з глибиною народної мелодики Володиного твору. Вони були чужі за духом колориту.
Студент медінституту побоявся поранити «поетичну душу» автора тексту, але композитор Івасюк не схотів і не міг іти на жодний «інтелігентський компроміс»…
Відповідальність за свою працю — єдина прерогатива творця. Стрижень душі — єдина опора в тій праці.
…Коли на Личаківському цвинтарі у Львові я вперше стояла біля навічного Володиного Дому, кленовий листок, як тінь сльози, черкнув по щоці і вирвав із серця один пісенний Володин рядок: «Спи… На сторожі безмежна любов…»
Тоді й зародився оцей віршований триптих «І листя кленове. І скрипка. І — тінь…», який я з любов’ю кладу між тихі квіти людської пам’яті про митця.