Спогади
Вадим Григорович Ільїн
Про Володимира Івасюка — правдиво і з любов’ю
Вперше про Володимира Івасюка почув по телебаченню, а також з розмов друзів і знайомих. Слухав його знамениті «Червону руту» і «Водограй» і подумав, що ці пісні в скорому часі стануть «шлягерами». Так воно і сталося. Про Володю і його пісні в цей час говорилося і писалося дуже багато, а його музика лунала щодня в різних радіо- і телепередачах.
В цей час я також тільки почав писати пісні і мені було дуже цікаво познайомитися з таким обдарованим хлопцем, хотілося зустрітися, тим паче, що на фірмі грамплатівок «Мелодія» вийшла наша невеличка спільна платівка. З однієї сторони була пісня Івасюка «Червона рута», а з другої мої — дві: «Відлуння в горах» і ще одна, яка саме, я вже й не пам’ятаю. Ця платівка розійшлася по всій Україні і наші пісні лунали майже з кожного вікна, такий тоді був час. Пізніше у Володі з’являлися все нові і нові пісні.
От і настав час нашого з Володею знайомства, йшов 1972 рік. Я з поетом Юрієм Рибчинським поїхав до Москви на конкурс артистів естради, а в ці дні в Москві перебував і Володя. Юра Рибчинський вже тоді був знайомий з Івасюком, тож при зустрічі познайомив і нас. З першого ж дня знайомства ми якось відразу потоваришували. Проживав я в готелі «Росія» і по нашому спільному з Володею проханню його поселили в мій номер, що дало нам можливість поговорити про музику, поезію, виконавців та й всі інші теми, що цікавили нас обох. Я вже був членом Спілки композиторів Радянського Союзу, тобто професійним композитором. Писав в основному музику для театрів, але мене дуже цікавив і пісенний жанр, тому в спілкуванні з Володею, а був він для мене в даній темі яскравою постаттю, було про що порозмовляти, посперечатися. Володя був дуже відвертим і цікавим в спілкуванні, часом наші розмови сягали далеко за північ. У вільний час ми багато ходили, їздили по Москві, бо Володю цікавило все, він хотів всюди бути і все бачити своїми очима, а й ще до того фотографувати.
Якось ми зайшли в гості до знайомого Володі, композитора Екімяна. Він, виявляється, товаришував з цим «генералом, що пише музику», так він мені його представив. Олексій Гургенович був генералом Московського МУРу (очолював відділ кримінального розшуку), а у вільний час дійсно писав прекрасні пісні, котрі виконували відомі співаки всього Союзу. Олексій Гургенович був чоловіком веселої і щирої вдачі. До речі, дружина у генерала була українкою, відповідно кухня вдома була у них українсько-вірменською і дуже смачною, а наші розмови за столом — цікавими. Після застілля був невеликий концерт за великим роялем, що стояв у затишній квартирі господаря. Кожен з нас виконав свою пісню, а Екімян навіть декілька. Екімяна було дуже цікаво слухати, він був мудрий, прожив складне життя, розповідав безліч цікавих історій, про свої знайомства з великими особистостями, історії зі своєї служби. Розповідали про нього таку бувальщину. Одного разу, до відомого співака Лева Лещенка приїжджає міліція і просять з ними поїхати. На запитання схвильованого артиста куди? — відповідають, що згодом сам побачить. Привозять під студію звукозапису, а там чекає усміхнений Екімян і просить: «Льова, будь-ласка, запиши оцю пісню…». Згодом заходили до нього ще кілька разів у справах і кожного разу я чув від Екімяна одне й те саме запитання: «Володя, ну розкажи, як ти написав «Червону руту»?». Дуже любив українську пісню генерал-пісняр, мріяв і сам написати пісню на український текст, що врешті-решт, через деякий час і зробив.
З цього часу ми з Володею зустрічалися доволі часто, в різних передачах, в різних містах і обидва щиро раділи з цих зустрічей. Я став лауреатом «Пісні–78», мої пісні співали провідні співаки радянської естради. Я часто працював в київському будинку відпочинку «Ворзель», куди приїхав і Володя, він там бував, йому у «Ворзелі» завжди гарно працювалося. Якраз на цей час припав і мій день народження, приїхали гості з Москви, Києва і з інших міст. Коронкою нашого обіду були українські вареники з вишнями. Вони прийшлися всім до смаку і через багато років про них згадували. Це були гарні часи, з цікавим і корисним спілкуванням, від якого кожен мав плідні результати в своїй творчості.
Володя заїжджав до мене додому — стоїть, усміхнений у дверях, з пляшкою шампанського в руках, і просто каже: «Старий, я до тебе…». Я і моя сім’я дуже любили Володю, завжди були раді його вітати в нашій хаті. Кожна зустріч приносила нам велику втіху і гарні, змістовні розмови. Володя вже навчався в консерваторії, я щиро вітав і підтримував цей крок в його житті, бо в ті часи дуже цінувалося звання професійного композитора, його не порівняти з сьогоденням. Нинішні «композитори» не те що не мають професійної освіти, а іноді й нот не знають, ще й зі сцени хизуються своїм неуцтвом. Ми жили в інший час, для нас були прикладом такі композитори, як Хачатурян, Шостакович, Скорик, Прокоф’єв, Пахмутова, Френкель і багато інших, бо вони писали справжню музику. Звичайно, вступити будь-якому композиторові в Спілку композиторів було не просто, дехто навіть з дуже відомих, як, наприклад, Тухманов, членство в Спілці отримав не з першого разу. Я це пишу для того, щоб було зрозуміло, як високо цінувався в наш час професіоналізм. Володя був професіоналом, але йому були потрібні ще консерваторія і Спілка для офіційного визнання.
Згодом ми з Володею, не боюся цього сказати, стали друзями. Ми знали до подробиць один про одного, без таємниць, багато також і вчилися один від другого. Я часто навідувався у Львів, де проживає по сьогоднішній день моя старша сестра і, відповідно, мав змогу зустрічатися з Володею. В той час Володя уже мав свою квартиру у Львові, я користався запрошенням Володі зупинятися у нього. Я вибирав Володю, а не сестру, бо він був яскравий і обдарований, з ним було цікаво. За довгими розмовами про творчість і майбутнє, ми не завжди зорієнтовувалися в часі. У вільний час Володя знайомив мене зі Львовом, Чернівцями, Карпатами, архітектурними та скульптурними надбаннями цих країв. Був знайомий з його родиною: батьками, сестрами, а з Галиною підтримую зв’язок і до нині. Одним словом, у нас з Володею була міцна чоловіча дружба, нам не заважала різна мова, якою ми спілкувалися. Я розмовляв, в основному, російською, а Володя українською, але ми прекрасно розуміли одне одного.
Музика Володі була і є чистою, духовною, а його вірші до музики — високопрофесійні. Він був обдарований від Бога, бо творив музику і поезію, а це дається не багатьом. Хоча тепер чуємо про таких «обдарованих», правда від них самих, а не від критиків, та й немає тепер і поетів-пісенників, в повному розумінні цього слова, з якими Володя співпрацював. Аранжування для великих оркестрів Володя робив сам, розписував партитури, писав програмні твори для консерваторії — варіації, сонати, прелюдії, рондо.
Володя вчив композицію до кінця своїх днів, адже коли його чекав автомобіль, 24 квітня 1979 року, він вийшов з консерваторії… Я не хочу про ці відомі факти багато говорити, але, на мою думку, однією із причин його зникнення була людська заздрість. Він був молодою, відомою і заможною людиною, а такі речі не всім до вподоби. Перед своїм зникненням Володя був у Києві і, як завжди, зупинився у мене. За обіднім столом Володя чомусь в цей раз, як на сповіді, розповідав про плани на майбутнє, вони були грандіозні. Після його смерті велося багато розмов про якусь депресію, погане самопочуття, я категорично заперечую такі слухи. У нього був прекрасний настрій і високий оптимізм на майбутнє. «Старий, що мені б таке написати серйозне, я хочу писати симфонічну музику і я її напишу» — отакі були у нього плани!
Незабаром, буквально через пару днів, він мені дзвонив з конкурсу з Хмельницька, а вже через два дні зателефонувала його мама, Софія Іванівна і запитала, чи Володя не у мене, бо він пропав, його не можуть знайти. Чекали на нього і шукали майже місяць, а знайшли у військовій зоні, обгородженій колючим дротом, куди вхід був заборонений… Хочу ще нагадати, що коли Софія Іванівна прийшла з упізнання сина в морзі, сказала: «Він же весь побитий, весь живіт в синцях!». Похорон був винятковий, несли домовину з тілом Володі на руках, йшли пішки тисячі людей і плакали, бо любили свого композитора. Я також ніс домовину свого вірного друга, як і Василь Зінкевич, Назарій Яремчук, Юрій Рибчинський, Ігор Білозір і багато, багато інших його знайомих і просто шанувальників його творчості. Це була трагедія! Помер молодий, талановитий, відомий композитор, маючи заледве тридцять років, в розквіті сил свого таланту. Знаю тільки одне, це не було самовбивство, просто вбивство! Але ж знайшлися мерзотники, які вкоротили йому життя! За останнє десятиріччя він, посмертно, отримав високі урядові нагороди, багато про нього пишуть, звучать пісні. Це все добре, але найкраще, щоб він був живий. Мені по сьогоднішній день його бракує, я його досі чекаю…
