Спогади
Василь Михайлович Селезінка
Василь Селезінка — журналіст, режисер. В роки спілкування з Володимиром Івасюком був головним режисером Чернівецького облтелерадіокомітету. Василь Селезінка разом із Василем Стріховичем робили програму «Камертон доброго настрою» та були раді пустити «Червону руту» і «Водограй» в ефір. Селезінка симпатизував молодому композиторові, пізніше запрошував Володимира на телебачення та брав інтерв’ю.
Козацькі соки «Червоної рути»
Не всі знають, що мати Володі — Софія Іванівна — походить саме із Запорізької землі, народилася і виросла в козацькому краї, завжди пишалася тим, ким пишались колись її батьки, брати Павло, Василь, Іван, сестри Євдокія та Марія.
Народилася Софія Іванівна 1922 року в селі Нижні Торгаї Нижньо-Сірогозького району на Запоріжжі, і лише злочинна сталінська колективізація, а відтак страшний голодомор змусили її працьовитих батьків податися разом з шістьма дітьми понад Дніпром у пошуках рятунку від голодної смерті чи заслання, щоб згодом опинитися у Бердянську над привітним Азовським морем.
Росла Софійка над широким Дніпром і найулюбленішим її заняттям-захопленням було переплисти широчінь Дніпрову з одного берега на другий і назад. Щоправда, в матері її те плавання не викликало ніяковісінького захоплення й доводилось навіть одержувати за нього «на горіхи». Проте велике село Британи (тепер Каховського району Херсонської області), де вона закінчила десятирічку, згадується й зараз, як золота колиска осяйної юності.
Минули роки. Софія сама стала матір’ю, і її первісток Володя також із захопленням пірнає спершу в дзеркальні кіцманські ставки, а далі — в хвилі Дніпра чи моря, запливає так далеко, що ледь голівку видно, а в молодої матері серце завмирає від ляку. Але то було потім, а поки що вступила вона до педінституту в Херсоні, встигла ще перевестися до Бердянська в учительський інститут, бо там мешкала, неподалік од моря, її велика родина, однак закінчити не встигла, захопила війна і довелося спішно евакуюватися всій сім’ї аж за Волгу. Батько, допомагаючи фронту, десь там і загинув, полягли в боях під Сталінградом і всі красені-брати… Коли немудре керівництво не дозволяло потім ставити пам’ятник на могилі раптово згаслого композитора Володимира Івасюка, мати його з повним правом та гідністю подивилася в очі тодішньому першому секретареві Львівського обкому партії Добрику і з відвагою козачки сказала: «Не знаю, де могили батька й братів моїх, а ви хочете, щоб я не знала ще й де могила мого сина?! Не зволікайте поставити пам’ятник на Личаківському кладовищі у Львові!»
Як тільки звільнили спалений румунами Бердянськ, Софія з матір’ю та сестрами вернулася додому, закінчила вчительський інститут і того ж 1944 року поїхала працювати на недавно визволену від фашистів Буковину. Вчителювала трохи в селі Шишківцях, директором школи була в Суховерхові, а потім — інспектором райвно у Кіцмані. Тут вона познайомилася й одружилася неспокійного та голодного 1947 року з молодим, ставним, гарним та розважливим учителем французької мови, майбутнім викладачем кафедри історії української літератури Чернівецького державного університету ім. Ю. Федьковича, кандидатом філологічних наук, відомим письменником Михайлом Григоровичем Івасюком. Вона й сама закінчила потім філологічний факультет Чернівецького університету, довго працювала згодом у інституті вдосконалення кваліфікації вчителів. Навесні 1949 року знайшовся у них синочок Володя, а потім ще й дві донечки — Галинка (нині працює лікарем у Львові) та Оксаночка (нині також кандидат філологічних наук і працівник того ж університету).
У Кіцмані до доньки та онуків переїхала з Бердянська і мати Софії Іванівни. Зійдуться, бувало, дві свахи: Лепестинія Тимофіївна (мати Софії) й Олександра Василівна (або, як її називали по-простому — Гориха, тобто, жінка Гори, Григорія — батька Михайлового) і говорять — не наговоряться. Розказують одна одній про свою долю-недолю, про свої великі жалі та скупі радощі, плачуть та сміються, прислів’ями, приказками та співанками оповіді свої пересипають, а слухняний, до всього цікавий онучок Володя дивиться на них своїми ясними та синіми, як небо над Кіцманем, оченятами і все те вбирає в себе, мов губка. Одна бабуся знає казки, легенди та співанки про опришків Карпат, друга — про славних козаків запорозьких. Одна говорить мелодійним діалектом буковинським, ба навіть гуцульським, бо прадід Володі по бабусі походив з гір, з Перегінська і навіть прізвище в нього було — Перегінський, а друга бабуся розмовляє співучою та дзвінкою мовою козацькою, рясно засміченою суржиком. Дві бабусі, мов дві гілки одного дерева українського, що не раз було розчахнуте чужими людьми, все ж зацвітало знову і дало такий гарний плід «не простенький, а золотенький» — та ще з Божою іскрою в душі і срібними струнами в серці. А може, в тому є щось символічне, віще? Бо ж і в Шевченкові злилися, як відомо, в одне козацький і гуцульський рід, соки степів широких і гір високих.
Володя народився у березні, а в червні батьки вже повезли його, як казав Михайло Григорович, поклонитися землі запорізькій. Зійшли з літака, поклали у траву степову тут-таки біля аеропорту, розповили: набирайся, сину, силоньки, як Антей, від рідної землиці. Згодом часто їздили з Володею по Дніпру, бували на Запоріжжі як не щороку, то через рік, зупинялися у Каневі, щоб поклонитися могилі Шевченка. Допитливий Володя не міг обминути Хортицю, славного козацького дуба, бо ж знав про Запорізьку Січ чимало, читав Яворницького, історичні твори Андрія Чайковського й Андріана Кащенка, розповіді М. Шаповала «У пошуках скарбів» та інше. У ньому жила неусвідомлена ностальгія за степом, морем, Запоріжжям. Може, то перелилося в нього з материнськими піснями? Співала ж вона чудово, привезла з собою на Буковину шматочок степової України, козацькими піснями сповитий.
Оспівував Володимир Івасюк не лише зелені та сині Карпати. Залишилося в його серці місце і для степового Приазов’я, для славної запорізької землі. Є в нього пісня «Над морем» на слова Д. Павличка, є чудова пісня «Кораблі, кораблі», котру співаки ще й досі чомусь не помітили. Сто пісень його опубліковано нині, а за життя виконували лише четверту частку, решта залишається непомітною, мов частина айсберга.
Любив не тільки він Запоріжжя, любили там і його, зустрічали, як дорогого гостя, друзів щирих і добрих було в нього багато. Рибалки запрошували його з собою в море, або ж брали вони з батьком їсти на весь день і йшли понад морем. Там є гора, а далі степ. Дуже гарно в тому степу. А по вимитому морем ніжному пісочку йти босоніж — велика насолода: 10 кілометрів туди, 10 назад. Засмагали так, що тільки зуби біліли. Девіз був такий: «Геть Цивілізацію — відпочивай!»
Але то так тільки говорилося, бо казав Володя ще й таке:
— Я буду працювати цілодобово, як електростанція чи водогін, і не скоро знадобиться мені капітальний ремонт.
Казав і шкодував, що немає в Бердянську інструмента, а без фортепіано незручно. Тож брав гітару. Грав він, до речі, на багатьох інструментах, а професійно — на скрипці. Тому, будучи студентом медичного інституту, куди вступив 1967 року, грав в оркестрі народних інструментів, сам організовував камерний оркестр, грав і співав — до того ж в університетському естрадному оркестрі. Перед тим, будучи робітником чернівецького заводу «Легмаш», керував заводським хором. З нього був чудовий співак, він першим виконував свої пісні «Червона рута», «Водограй», а потім з Василем Зінкевичем та Назарієм Яремчуком співав їх у Москві на заключному турі телеконкурсу «Пісня–71» і «Пісня–72».
Щиро сміявся, коли йому розповідали, як у Бердянську якийсь хлопчина вирішив видавати себе за вже відомого тоді співака і композитора Володимира Івасюка. Точніше — робили це його друзі, з якими він, наче з охоронцями, зайшов у ресторан, а він лише вдавав із себе знаменитість, співав під гітару, до речі, досить добре, і йому вірили, пригощали. Чутка привела в ресторан справжніх друзів і ті наступного разу викрили митця-самозванця, а Володю це забавляло.
Був час, коли Івасюки хотіли навіть купити у Бердянську хату, але померла бабуся Лепестинія (передчуваючи смерть, попросилася в Бердянськ на Запоріжжя, щоб поховали її в землі козацькій), не стало й тітки Євдокії, переїхала до Маріуполя тітка Марія — також учителька за фахом, цікава й чуйна жінка, оповідачка мудра і співачка добра.
Як дорогу реліквію, зберігають у сім’ї Івасюків книжку спогадів про Жерара Філіпа. Дуже любив Володя цього французького кіноактора. Фільми за його участю дивився по кілька разів і казав: «Той актор чудово знає свою справу, грає елегантно, чисто, чітко». Якось, будучи в Бердянську в гостях, ніяковіючи, попросив дати йому ту книжку. «Будь ласка, — погодилася її власниця, — прочитаєте і принесете». «Та ні, — пояснив Володя, — я хотів би взяти її у вас назавжди». Та жінка знала, з ким розмовляє, і радо подарувала ту гарно ілюстровану книгу. Отож, залишилося Запоріжжя у спогадах, фотографіях і піснях його:
Кораблі, кораблі
В золотистій імлі,
Ви у долю мою,
Як в легенду ввійшли,
Ви повік принесли
У кохання і сни
Дивний клекіт весни,
Кораблі!
Тож хай квітне «Червона рута» і в козацькому краї — на материнській землі.
