Спогади

Василь Іванович Зінкевич

Своїми сьогоднішніми успіхами я завдячую Володі Івасюку, бо він чесно вірив у мене, в мої можливості.

Василь Зінкевич

Василь Зінкевич народився 1 травня 1945 року в селі Васьківці Хмельницької області. Закінчив Вижницьке училище декоративно-прикладного мистецтва. Він став першим мужчиною-солістом в жіночому ВІА «Смерічка», куди через рік потрапив юний Назарій Яремчук. Керував ансамблем Левко Дутковський. Це сталося у 1968 році, а через три роки його знав весь СРСР«Червона рута» стала кращою піснею в країні. В фіналі наступної «Пісні–72» звучав «Водограй». Через рік самодіяльну «Смерічку» запросили в філармонію. Ось це вже Зінкевичу не сподобалося — через два роки виснажливих гастролів він залишає професійну сцену.

Василь Зінкевич

Та виявилося, що без пісні вже не прожити. В 1977 році він повертається на велику естраду вже як соліст волинського ВІА «Світязь» під керівництвом Валерія Громцева. Пісні «Ти — моя весна», «Тільки раз цвіте любов», «Світ без тебе» дуже швидко роблять Зінкевича знову найпопулярнішим співаком в Україні, а «Світязь» переживає свої найкращі часи. На хвилі популярності Василю Зінкевичу в 1980 році присуджують звання Заслуженого артиста України, а 1985 — вже Народного. На той час артист внес в скарбничку української музики чимало популярних пісень: «Ясні зорі», «Кличу тебе», «Забудь печаль», «Сонце в небі», «Скрипка грає», «Хай щастить», «Тече вода», «Музика», «Ніби вчора», «Крізь літа».

Метр успішно працює й сьогодні. В 1994 році Василю Зінкевичу присвоєна Державна премія Т. Г. Шевченка, в 1999 він нагороджений орденом «За заслуги» III ступеня.

Щоб його промінь не згас

Який би не був швидкоплинний час, як би він не забирав нас у свої хвилі, ми постійно будемо звертатися до творчості Володимира Івасюка.

Для мене ця людина значима тим, що він чесно вірив у мене, в мої можливості, навіть я часто сумнівався, а він — вірив! Від цього я ставав сильнішим, і дякую йому за свої сьогоднішні успіхи. І вже з висоти свого власного досвіду можу впевнено сказати, що так, Володя мав рацію, коли говорив, що співати пісню — замало просто співати ноти. Пісню треба співати серцем, розумом і, безперечно, своєю позицією — в житті, в творчості.

Ми з його піснями — молоді. Не тільки в моєму житті, а й у житті інших співаків він зіграв особливу роль. Тому що на його піснях училися співати. І вони легко співалися. Він сам мав прекрасний голос, вміло й гарно співав.

Він любив своїх виконавців, «своїх» співаків, хоча ніколи про це не говорив. Ми вважали це за честь і також ставились до нього з особливою повагою. Він мав талант цементувати навколо себе однодумців. Це нікого не ображало, хоч ми й були майже однолітки. Особливим було його ставлення до Софії Ротару — любив її надзвичайно. Власне, для неї писав. І вона співала голосом Володі Івасюка. Я вважаю, що цей творчий дует був унікальним явищем на нашій естраді.

Василь Зінкевич

Володя своїми піснями так наповнював нас — по-доброму, гарному, й ми ставали сильнішими, благороднішими. Творив на високому духовному щаблі. Він мав чим гордитися — на нього у двадцять літ звалився тягар слави і популярності. В такі роки не кожна молода людина змогла б витримати славу й не потрапити під укіс солодких хвиль і вітрів, але він завжди ставив себе якось на другий план. Бо для нього основною була творчість, праця. Він спішив творити, він викрешував іскри свого таланту й запалював людські серця — це я даю вам чесне слово. Володя завжди залишався громадянином — я не боюсь цього слова. Бо він знав, з якого він коріння, і завжди це світилося в нім. Він, на мій погляд, дав урок сучасникам, своїм ровесникам, як треба оберігати своє й не потрапляти під хвилинне затуманення чужим. Завжди стояв на тій позиції, що не варто ходити за тридев’ять земель, за далекі моря шукати щось нове, а шукати тут, біля свого першоджерела. І бути достойним того джерела. Тому, напевно, його музика, його благородні емоції, його творчість були дійсно наперед для того, щоб ми сьогодні мали таке надбання — Володимир Івасюк.

Він любив слово, пісню, музику свого народу. Творив пісню свою для молодих, хоча любили його люди різного віку. Такий молодий, але вже такий мудрий — Івасюк був гуманістом. Він не порушував, не руйнував душі молодих людей — він їх облагороджував. Володя завжди стояв вище моди, він був у часі, його чув, сказав від імені свого часу. І це було надто дійовим. І його пісні розлетілися по всьому світові. Ось у чому я вбачаю феномен Володимира Івасюка.

І знаєте, що мені образливо? Наповнювались ми його піснями, співали їх, але за життя сказали йому замало добрих слів. А якби кожен з нас віддав йому хоч по одному слову, переконаний, що сил у нього було б більше, й ці сили він знову ж таки повернув би нам. Щоб ми ставали кращими, вищими, гуманнішими. Треба схилитись перед світлим образом нашого Композитора, тому що це потрібно перш за все нам, нашим дітям, нашій культурі. Щоб його промінь ніколи не згас.