Спогади
Євген Володимирович Коваленко
Клавішник-саксофоніст, композитор, Заслужений артист України Євген Коваленко (народився 14 квітня 1948 року) відомий як музичний керівник ВІА «Кобза». Він дружив із Володимиром Івасюком та був одним із перших виконавців пісні «Водограй».
Він дарував дух злагоди
З Володею ми зналися тривалий час. Проте знайомство було позначене хвилинними зустрічами за кулісами під час концертування вокально-інструментального ансамблю «Кобза» у Львові. Нас там дуже любили, — бувало, навіть люди, далекі від естрадного життя, казали: «На свою вітчину їдете, хлопці».
Та одного разу доля звела нас з Володею у Києві, в Будинку звукозапису. Він тоді приїхав до столиці, щоб записати фонограми нових творів. Чомусь не змогла прибути Софія Ротару, й хлопці зі студії умовили виконати нові твори Лідію Михайленко. Ліда ж їздила напередодні з нами до Львова, де, на нещастя, стався з нею прикрий випадок — перелом руки й ключиці. Тож я не був певен, що вона погодиться. Однак, вона була справжній боєць.
Одну з пісень — «Я — твоє крило», необхідно було записати дуетом. Спочатку гадали, що це зробить сама Ліда, наклавши обидва голоси, та останньої миті запропонували це зробити мені. І я прибув на студію. Так трапилося, що, прийшовши в Будинок звукозапису, привітався з Володею й одразу заглибився в текст пісні. Записали ми її досить швидко й вдало. Відтак твір «Я — твоє крило» одразу почали «крутити» як на телебаченні, так і на радіо — особливо по «Маяку».
Найперше, пригадую, мені цікаво було побачити, як Володя пише ноти. Адже у кожної творчої людини є в житті справжні друзі і друзі так звані, бо в обличчя вони кажуть одне, за спиною — бозна-що. Тож і про Івасюка розпустили плітки, мовляв, ніякий він не музикант, він навіть ноти писати нездатен. Дехто, зазначу, й вірив тим пліткам. Адже не всі знали, що Володя мав дві освіти. Головне ж, крім музичної освіти, він мав природній дар, який Бог дає не кожному. Отож, ноти, які я взяв до рук, мені, музикантові-професіоналу, сказали дуже багато: так дещо недбало писати нотні знаки міг лише професіонал, у якого кожна позначка на нотному папері, сто разів повторювана, мала отой, на перший погляд, штришок недбальства. Це з часом виробляється у того, хто завжди поспішає покласти на папір мелодію, що тільки-но народжується.
Зауважу, що, крім дару Божого й музичної освіти, мав Володя відчуття мелодії, а також часу, який вимагав нової ритміки. Мелодії Івасюка були чисто українськими за інтонаціями, до того ж занадто сучасні: він випереджав — як композитор — своїх сучасників на десяток літ. Ось візьмемо пісню, яку ми з Лідою Михайленко записували. Здавалося б, ішлося в ній про птаха, про крила — про щось надземне, так би мовити. Та все одно була та пісня дуже й дуже земною. До слова, практично кожен твір, що писав Володя, мав оцю глибоку метафоричність. І цим пісні його зачаровували, змушували мислити, думати про світ, у якому жили всі ми.
Під час запису ще раз переконався у правильності думки, яку мав з раніших спілкувань: Володя Івасюк дуже вимогливо ставився до кожної нотки, кожного слова. Запримітив це ще із львівських зустрічей. Він приходив за куліси чи передавав кимось ноти нового твору, а потім, почувши виконання, часто-густо розставляв свої акценти-наголоси. І виходило зовсім добре. До речі, ми, тобто «Кобза», виконали пісню Володі Івасюка «Водограй» першими (Це та наступні два речення містять неправдиву інформацію. Євген Коваленко не приймав участі у «Кобзі» в ті часи (1971 рік — заснування «Кобзи» та запису нею пісні «Водограй»); причини, через які він подає неправдиву інформацію не зрозумілі. — Ред.), твір увійшов у нашу платівку (Це — правда. «Кобза» першою випустила «Водограй» на платівці. — Ред.). Звичайно, згодом «розкатала» на повну «катушку» цю пісню чернівецька «Смерічка», але першими виконали її ми (Це — неправда. Першими, у 1970 році, пісню виконали Володимир Івасюк та Олена Кузнецова, відразу після цього її взяла до свого репертуару «Смерічка». — Ред.). Володя передав її нам через знайомих (Це — неправда. Тодішній керівник «Кобзи» Олександр Зуєв попросив ноти для свого ансамблю у Левка Дутковського після концерту «Смерічки» у Києві у 1971 році. — Ред.). У ті часи на українській естраді існувала прекрасна традиція, коли композитори приходили в колективи, пропонуючи свої твори, й одразу радили, як краще «ставити» твір. Приходив і Володя (Ймовірно, що і це твердження є неправдою. «Кобза» виконувала тільки одну пісню Володимира Івасюка, яку взяла до репертуару сама, Івасюк пісню ансамблю не пропонував. — Ред.). Ні, він ніколи не наголошував, що він — Івасюк, просто пропонував познайомитися з клавіром. Та й ми, музиканти, не звертали тоді уваги — автор є членом Спілки композиторів чи ні, для нас головне було — гарна чи негарна пісня. То вже пізніше чиновники від культури придумали обмеження: не член Спілки — то не можна й виконувати пісню. Згодом узагалі ввели навіть кількісне обмеження — не більше 3–4 творів, автори яких — не члени Спілки композиторів. А маститі ж не писали для естради, єдиним кумиром якої на той час був Івасюк. Гадаю, на боротьбу з цими чиновницькими витівками Володя витратив чимало сил і снаги. Звичайно, на шкоду справі, на шкоду творам, що були задумані, але не здійснилися.
Так, на той час, коли ми зустрілися з Володею Івасюком у Києві, він уже став легендою: здається, не було жодного українського ансамблю, який би не виконував його творів. І мені було цікаво відзначити високий професіоналізм Івасюка і як композитора, і як аранжувальника, і як репетитора. Та був того дня Володя дуже заклопотаний, навіть знервований. Однак під час вечері, що відбулась після завершення запису, прохопився, вибачившись за кепський настрій, що зранку мав у Києві розмову з якимось чиновником (на жаль, прізвища не назвав) і той дав зрозуміти: ти не є членом Спілки композиторів, то, відповідно, знай своє місце, дякуй, мовляв, що ми — теж люди — такі поблажливі — могли б зовсім твої пісні заборонити. Та чи ж людині не все одно, член Спілки композиторів чи просто аматор створив пісню — аби лиш гарна була! Однак телефонна розмова позначилася на поведінці композитора. Здалося мені, він замкнувся в собі, був трішки суворий, з малознайомими розмовляв не тепло. Та коли ми з Лідою Михайленко швидко записали фонограми, відтанув. Жартував, обіцяв написати для Ліди ще не одну пісню, бо, як сказав: «Думав, лише Софія Ротару справжня співачка, а виявляється, їх так багато в Україні».
На жаль, то була моя остання зустріч з Володею перед трагедією, що звалилася на українську культуру, — Володі невдовзі не стало.
Мені запам’ятався й такий епізод. Працювати з Володею в студії було дуже легко та водночас дуже складно. Адже він був надто вимогливий і настирний. Буквально до кожного поруху мелодії був чутливим, нервував, коли щось у нас із Лідою не виходило. Для нього, звернув я увагу, піано, тобто тихо, означало саме тихо, а форте чи фортісімо, тобто голосно і найголосніше — то справді найголосніше. Тут він був невблаганним. До слова, порядок любив у всьому. Скажімо, ми працювали з музичним режисером, а в студію весь час хтось заходив, про щось запитував, одне слово, заважав зосередитись. Володя й тут не поступився — поклав край тому ходінню.
Одного вечора ми по-справжньому погомоніли з композитором — він мав час перед від’їздом до Москви, то ми й розговорилися. Оце зараз пригадую ті часи, порівнюю із сьогоднішніми. Так, ми, учасники вокально-інструментальних ансамблів, були тоді щедрішими. Це нині нерідко з’ясовують, хто перший виконав, записав ту чи іншу пісню. Тоді ж не ми замислювалися над цим. У нас просто не було на це часу, бо не було між нами заздрощів. Навпаки — всі ми намагалися підказати колезі, що треба виправити, готові були допомогти, аби лиш українська естрадна пісня звучала якомога краще. Звучала прекрасно не лише в лідерів, а в усіх, хто брався за її виконання. Аналізуючи давнє, замислююсь, і здається мені, отой дух взаємодопомоги, взаємовиручки, взаємозгоди між учасниками естради великою мірою випромінював він, Володя Івасюк.
Він справді був величезним авторитетом серед музикантів та співаків. До нього дослухалися. А він щиро бажав, щоб усі ВІА звучали добре, щоб пісня українська ширилася світами. І зробив для цього дуже й дуже багато. Його життя — його пісні. У них він житиме, скільки світитиме сонце.
