Спогади

Юрій Євгенович Рибчинський

Юрій Рибчинський

Юрій Рибчинський — відомий український поет-пісняр. Написавши із Володимиром Івасюком дві пісні «Кленовий вогонь» та «У долі своя весна», він і зараз є провідним автором на пострадянському просторі.

Пісні побратали нас

Я познайомився з Володею Івасюком 1971 року на його батьківщині — Буковині. Тодішньої весни ми з композитором Ігорем Покладом приїхали в Чернівці. І наші чернівецькі друзі-музиканти познайомили нас з Володею.

Його перші, такі вже популярні, пісні ще до зустрічі з їхнім автором мимоволі поріднили нас. Тому що різними шляхами — кожен по-своєму, ми прийшли до одного творчого знаменника. Для нас з Ігорем це було підтвердження того, що ми не помилилися. А сенс був у тому, щоб піднести українську естрадну пісню на якісно новий рівень, відступивши від панівних слізливості, сентиментальності й вузько сільської психології, але залишаючись у річищі кращих зразків народної пісні. Потреба така була викликана дійсністю, демографічними змінами, характером нового покоління.

Необхідно було заново переосмислити те багатство, яке ми звикли називати фольклором, поставитись до нього не як до чогось застиглого, музейного, а як до вічного потоку, який щоразу приймає колір тих літ, через які проноситься. Як тільки в народному, вічному з’являються нові барви, його аромат, його магнетизм, як тільки добре старе отримує від молодого творця його ж молоду кров, його юнацьку енергію, миттєво стається маленьке диво: осінь перетворюється на весну, зима — на літо, старе — на молоде, й відбувається той справжній зв’язок часів, який неможливий в умовах звичайної стилізації.

Я так детально розповідаю про це, оскільки інакше, мені здається, не можна зрозуміти ні наших з Покладом «Зелен-клена», «Диких гусей», «Чарівної скрипки», ні Володиних «Червоної рути», «Водограю», «Мальв» й інших його пісень. Я вважаю, що Івасюк зумів перевершити багатьох авторів у пошуках, а головне, у віднайденні того емоційного еквіваленту (не атрибутики!), що був ядром у макрокосмосі народних пісень. Тобто, коли більш-менш успішні композитори й поети віднаходили атоми чи планети-супутники в пошуках головного, то Володі поталанило знайти ядро — Сонце і одразу його творчість набула рис закінченої, проте не застиглої, а у безмежному русі системи. Якщо ми час від часу сприймали випадкове як головне, то він знайшов певний еквівалент Вічності, те, що пов’язує воєдино старе-минуле й нове-теперішнє й водночас народжує майбутнє.

Тому його перші пісні, глибоко народні за поетичним мелосом, водночас гостро сучасні, сприймались і сприймаються до сьогодні як слуховий портрет дум, сподівань надій молодої людини 70–80 років минулого століття. Ще раз наголошую, — портрет душі, а не фотографія, на якій модний костюм, зачіска не дають можливості заглянути всередину людини й побачити головне — його неповторність, його серце.

Ось це, що я сказав, ще до особистої зустрічі з Володею братало нас із ним. І, нарешті, ми познайомились. І зустрілись так, ніби знали один одного сто років, як брати, розкидані часом в різні міста, й зустрілись як однополчани, як люди, яких тривожать одні й ті ж запитання, які віддаються одній і тій же справі, однаково закохані в нове, що й не народилося іще, в поезії й музиці.

Виявилось, ми любимо тих самих поетів — Гарсія Лорку, Олеся, Плужника, Богдана-Ігоря Антонича, Маяковського, Цветаєву, Костенко, і ми — хто в Києві, а хто у Львові — читали напам’ять найбільш улюблені вірші.

Спільними у нас були й виконавці (маю на увазі близькість смаків) — Том Джонс, Карел Готт, Енгельгердт Хампердінк, Софія Ротару, Ніна Матвієнко, «Пєсняри». Володя прекрасно співав , і коли б він займався вокалом окремо, став би хорошим співаком. Проте хоча й він не присвятив себе виконавству, безсумнівно, це вміння допомагало йому, особливо в роботі зі співаками. Певною мірою стиль виконання пісень Івасюком і тоді ще юною Софією Ротару був тотожний — Софія співала так, як Володя, з точки зору манери, стилю. В манері самого Володі співав і Василь Зінкевич та й багато інших. Що більшою була обдарованість виконавця, то більше власних барв він додавав на естраді, і в підсумку виходив певний синтез.

Володя дуже тонко відчував і надалі, як треба виконати ту чи іншу його пісню, часто в Ворзелі, в будинку творчості композиторів, він за роялем показував мені й композитору Ільїну нові пісні й по-новому виконував навіть популярні свої пісні. Коли манера виконання не співпадала з його очікуваннями, він не поспішав судити.

Так спочатку він був мало не шокований, коли почув у Києві у виконанні «Пєснярів» нашу з ним «У долі своя весна». Шокований, але не «вбитий». Справа в тому, що за його задумом ця пісня була сучасним романсом — з повільною першою частиною й кантиленною серединою, а «Пєсняри» створили більш шлягерний варіант, основою аранжування якого був гострий ритм і швидкий темп. Сама по собі пісня сподобалась у такому вигляді аудиторії, але цей «танцювальний» успіх убивав у пісні дуже важливе: глибину музики й слів, драматургію почуттів.

— Я боюсь, що після них усі так почнуть співати, — сказав Володя.

— Тобі не подобається? — запитав я.

— Старий, це може існувати, але в єдиному примірнику! — А потім додав: — Швидше б Соня заспівала. Потім нахмурився: — А раптом вона, почувши їх, відмовиться?

Софія Ротару заспівала «У долі…» в Сопоті, куди її запросили невдовзі після нашої розмови на концерті «Пєснярів», і Володя подзвонив мені зі Львова й радісно запитав: «Ти чув, Старий? Ну як?» Проте це було риторичне запитання. Я чув, що він задоволений, і відповів: «Все в порядку!»

В останні роки свого життя Володя почав серйозно цікавитися інструментальною й симфонічною музикою й часто, приїжджаючи до нас у Ворзель, радився з Вадимом Ільїним, з яким його зв’язувала якась духовна спільність. Тепер Володя все частіше грав на роялі начерки до симфоній і вони з Вадимом сперечались, щось доводили один одному, але відчувалось, що Володя, не здаючи своїх позицій, все-таки шанує авторитет свого товариша. Спілкування в них було відкритим, кожен не приховував своїх секретів і не боявся плагіату, тому що кожен розумів неповторність іншого.

Безсумнівно, що Володя ніколи б не залишив Пісні, але так само безсумнівно, що невдовзі він так само успішно висловив би себе в інших музичних жанрах.

Коли запитую себе, що було у Володі-людині найголовнішим, я приходжу до висновку, що стрижнем його була дуже висока мета — стати великим Композитором. Тому він ніколи не говорив про славу, ніколи не спекулював іменем, яке тоді було на устах у мільйонів людей. Він був скромний, як справжній художник, що працює на майбутнє, а не купається в теплій ванні сьогоднішнього успіху до того часу, коли вода зледеніє. Ні зовні, ні внутрішньо він ніколи не виокремлював себе серед інших, що було дивно для хлопчиська (дозволю собі це зухвальство!), на якого раптом звалилася слава. Йому ж у пору першого всесоюзного, а згодом і міжнародного успіху було трохи більше 20, а в такі роки слава — найтяжче випробування. Він не дав їй можливості повести молодого композитора (а таке часто відбувається з багатьма початківцями — вони тиражують перший успіх до того часу, поки самі не виходять у тираж) на шлях легкого хліба, кожна його нова пісня була не схожою на попередні.

Недаремно в нього були голубі очі — такі були тільки в нього, а ще бувають у маленьких дітей, коли ті дивляться у весняне небо. Коли він пішов від нас, неба стало менше, і саме небо зменшилось на одну зірку. Але на землі він залишився назавжди, поки живуть його пісні — а їм судилось довге життя, тому що на Суді Вічності, коли говоритимуть про наш Час, змалювати портрет Часу без Володиних пісень, без його голубих очей буде неможливо.

* * *

Остання їхня зустріч відбулася у Києві буквально за кілька днів до загибелі Володі. Вони йшли Хрещатиком, розмовляли про плани. Володя закінчував консерваторію і хотів переїхати жити та працювати у Київ. Він признався, що у Львові йому погано, а тут можна більше писати, робити записи, спілкуватися з друзями. У той період Рибчинський написав «Шлях до Тараса», Івасюк сказав, що як тільки здасть сесію, відразу ж візьметься за цю роботу, але… А далі почалися дзвінки стурбованих батьків — зник син. Потім майже місяць невідомості і страшна звістка — Івасюка знайшли повішеним у Брюховецькому лісі. 22 травня Володю ховали. Це був день народження Юрія Рибчинського, але, звичайно, він його не святкував, проводжаючи друга в останню путь.

Коли Івасюка не стало, Юрій Рибчинський присвятив йому кілька віршів. Із Миколою Мозговим він написав «Минає день, минає ніч», з Ігорем Покладом — «Скрипка грає». Потім із Геннадієм Татарченком — реквієм «Пісня пам’яті», яку дуже проникливо виконував Назарій Яремчук. А на концерті до 55-ти річчя Івасюка Рибчинський прочитав свій вірш «Я — велетень з блакитними очима».