Спогади

Юрій Миколайович Візнюк

Юрій Візнюк

Прекрасний скрипаль, випускник Чернівецького музичного училища Юрій Миколайович Візнюк став першим директором Кіцманської музичної школи. Одним із його учнів був і Володя. Юрій Миколайович дуже любив хлопця, вважав його найкращім учнем, тому й вимагав від нього найбільше. А Володя ж був наймолодшим в своєму класі, навіть на уроки музики ходив із батьком, який був його «персональним секретарем» — записував для сина теорію та переписував програмні речі. Це Юрій Миколайович умовив батьків Володі віддати сина до Київської музичної школи ім. М. Лисенка для обдарованих дітей. Володя дуже любив свого вчителя, завжди згадував про нього із добротою. Пізніше вони ще зустрічалися, Володя залюбки гостював у свого вчителя.

Коли чернівецькі студенти-медики поїхали весною 1970 року в гості до вінницьких медиків, Володя дуже хвилювався і багато часу проводив за репетиціями із своїм камерним оркестром. Адже на концерті був присутній Юрій Миколайович, який вже працював у Вінниці директором музичного училища. Володя потерпав — він прекрасно знав вимогливість свого учителя. Виступ камерного оркестру у Вінниці був ще одним важким екзаменом, тому треба було готуватися по-справжньому до того випробування.

Душа доброго і прекрасного

З першим вчителем музики

Як сьогодні, пам’ятаю сонячний вересневий день і маленького русявого хлопчика на порозі свого класу. Він стояв, міцно стискаючи батьківську руку, і дивився на мене спокійними, чистими й напрочуд світлими очима. Дивився лагідно й довірливо, так, немов чекав, що зараз перед ним розкриється велика таємниця. І я подумав: ось ще одна істота, котру я поведу в дивовижний і чарівний світ музики, ось ще одна людина, душа котрої прагне доброго й прекрасного. Вже тоді я відчув самобутність і красу натури цього хлопчика. І не помилився.

Володя був винятково обдарованою дитиною. Рідкісна пам’ять, тонкий слух і природна музичність сприяли тому, що кожний урок перетворювався на цікавий, по-справжньому творчий пошук. Це не був учень у простому розумінні слова — це була індивідуальність. Ми працювали натхненно й самовіддано. Вміння перевтілюватись, допитливість і сумлінність допомагали Володі швидко оволодівати концертним репертуаром. Скрипка в його руках набувала теплого, соковитого й надзвичайно м’якого тембру. В старших класах вже звучав Бах і Чайковський, Шостакович і Лятошинський, проникливо лилася «Балада» Ч. Порумбеску й чарували експресією «Циганські наспіви» П. Сарасате.

Найбільше Володя любив Моцарта. Захоплено слухав його фортепіанні сонати, симфонії, камерну музику, а Третій скрипковий концерт був його найулюбленішим твором. І може, саме від Моцарта Володині безпосередність, доступність. Зацікавлено він виконував власні скрипкові п’єси, з радістю розповідав про свої шукання, з болем переживав невдачі. І нехай ті юнацькі перлини не були досконалі за формою, в них чітко й упевнено промовляв за себе молодий талант, яскрава особистість. Згодом потяг до творчості почав переростати в потребу й невдовзі став невід’ємною частиною його життя.

Після восьми років нашої спільної праці в Кіцманській музичній школі Володя навчається в десятирічці при Київській консерваторії, потім — музичне училище в Чернівцях і композиторський факультет Львівської консерваторії.

Я завжди пишався успіхами свого учня й вірив у його щасливу долю. І мої мрії сповнилися. За короткий час Володимир домігся широкого і всенародного визнання. Аудиторія його слухачів не була обмежена ні віком, ні смаками — його любили всі. Пісні, балади, романси, які лунали з концертних залів нашої неосяжної батьківщини та з-за кордону, свідчили про народження нової зірки української естради.

Яскравий творчий шлях молодого буковинського композитора освітив дорогу для митців майбутнього, збагатив українську сучасну музику невмирущими творами й назавжди залишив пам’ять у серцях нашого народу.