Спогади
Жан Олексійович Макаренко
Друг Володимира Івасюка журналіст Жан Макаренко працював в 60–70-ті роки редактором молодіжних програм чернівецького телебачення.
Митця обірване крещендо
Чимало щемливих спогадів спливає з тих незабутніх літ, коли працював старшим редактором молодіжних телепередач тодішнього Чернівецького облтелерадіокомітету. З того огрому, мов «тихе сяйво над моєю долею» — спогади про Володю Івасюка, про нашу дружбу впродовж майже 20 щасливих літ.
Пригадується найважливіше. Моє знайомство з Володею Івасюком почалося влітку 1964 року на звивистих цецинських стежках, де знаходилась наша телестудія. З режисером Василем Селезінкою молодіжний телеклуб «Юність» запросили до участі вокально-інструментальний ансамбль Кіцманської середньої школи. Це був на той час уже досить відомий навіть в Україні, а не лише в області, колектив — переможець обласних і республіканських конкурсів. Керував ним Володя Івасюк. Через якусь поважну причину на репетицію він не приїхав, але нам сподобалась вправність, ба навіть професіоналізм школярів. І особливо виділялась солістка Людмила Шкуркіна. Гарною була й піаністка, як виявилось, Галя Івасюк — сестра Володі. Коли ж прийшов сам керівник, ми були приємно здивовані: перед нами стояв не галасливий самовпевнений хлопчисько, а статечний юнак — серйозний не по літах, інтелігентний. І його очі — сині-сині, наче волошки в житі, вдумливі, відкриті.
Та передача запам’яталась телеглядачам надовго, її відзначили на «летучці» як кращу.
Згодом родина Івасюків переїхала до Чернівців і замешкала на вулиці Богдана Хмельницького, 68. Це батька Володі, Михайла Григоровича Івасюка, запросили на роботу в Чернівецький університет. Я познайомився з ним, з мамою Володі, Софією Іванівною, наймолодшою донечкою Оксаною — їй тоді виповнилось усього 6 років. І ще було дуже приємне знайомство з Магдалиною Колотилюк — нянею Володі. Вона прийшла в родину, коли хлопчикові було всього 2 місяці, й залишилася з дітьми Івасюків на все життя. Володя, якого вона дуже любила, розповідала й складала для нього казки, назвав її Мілею.
Коли ж Івасюки переїхали на вулицю Маяковського (нині саме там меморіальний музей композитора), то ми стали сусідами. Володя часто забігав до нас, щоб поговорити чи зателефонувати, бо в новій оселі телефону ще не було. Він дуже полюбив нашу світлу веранду, що виходила в сад, і називав її жартома «кімнатою натхнення». Приходячи, клав на стіл свій коричневий портфель, завше набитий лекційними зошитами, підручниками (був на той час студентом медичного інституту), свіжо-білим халатом і обов’язково — нотами. Сідав біля відчиненого вікна і завжди з посмішкою пропонував:
— Ну що, старий, послухаєш, що я тут написав? Хочу оце поїхати до Вижниці й показати Левку Дутковському…
На той час у райцентрі Вижниця, керований Левком Дутковським, ансамбль «Смерічка» вже був досить знаменитий. І Володя бозна як любив «смеречан». З наймолодшим на той час учасником ансамблю Назарієм Яремчуком Володю познайомив я. Це сталося в серпні 1970 року в містечку Вашківцях, до речі, дуже знаменитому, — там народилась під пером Василя Михайлюка пісня «Черемшина».
Разом з Володею Івасюком, оператором Дмитром Кошманом, за порадою того ж Василя Селезінки ми вирішили поїхати в Косів на Івано-Франківщину, щоб зняти сюжет до нової пісні Володі «Червона рута». Нині це б назвали словом кліп, а тоді це був просто відеоролик. З нами були студентка Київського театрального інституту Віра Хом’юк та двоюрідна сестра Володі Мирослава Івасюк. В автобусах тоді часто співали. Співали й ми, до речі, вже популярну тоді Володину «Я піду в далекі гори», а підспівував Назарій — він повертався у Вижницю зі вступних екзаменів на геофак. Володя відразу відчув багатющий голосовий потенціал і неабиякий талант Назарія, який співав з нами всю дорогу. Володя не помилився!
В Косові нас прийняла родина Балагураків — гостинна й щедра. Син Балагураків Юрко, до речі, працював на заводі «Легмаш» — там трохи попрацював і Володя. Ввечері Володя запалив усіх піти на тамтешній водоспад Гук. Володя звернув нашу увагу на веселку, яка підіймалася над Рибницею в промінні згасаючого вечірнього сонця. Щебетуха Віра Хом’юк, не гаючись, стала на скелястому камені в театральну позу — як її навчили в інституті — і напівжартома-напівсерйозно промовила:
— Вельмишановне моє товариство! Запам’ятайте день сьогоднішній, коли у нас забрали спокій, — вона багатозначно кивнула в бік Володі. — Але чудового настрою від нас ніхто не забере.
У Володі був із собою, як завжди, фотоапарат, і він-таки зафіксував ту мить на плівку. Можливо, що тієї саме миті народився в нього задум пісні «Водограй» — освідчення в любові Карпатам, природі, Косову, Гуку.
Засинаючи в стодолі Балагураків, на пахучому, з плаю Михалкове, сіні, я почув Володин голос:
— Ти мав рацію, старий, що познайомив мене з Назаром. Файний хлопець і голос має файний. Лиш треба з ним працювати. Напишу для нього пісню…
Володимир Івасюк умів дотримувати слова, якщо вже щось пообіцяв. Поважав людську порядність, чесність, добросовісність.
І зринає в пам’яті червневий день 1972… Заходить до мене на студію Володя Івасюк з сестрою Галею. Привіталися щиросердно, я ж привітав його із успіхом «Смерічки», яка з піснею «Водограй» стала лауреатом всесоюзного конкурсу «Алло, ми шукаємо таланти». Це був справжній тріумф, який «Смерічка» повторила через півроку на фестивалі «Пісня–72». Але Володя вже мав щось інше на думці:
— Даруй, Жане, що потурбував тебе. Пам’ятаєш, у Косові говорив тобі про пісню для Назара? Приніс.
Він сів за студійний рояль, легенько торкнувся клавіш і почав тихенько співати. Це були «Дві скрипки». В них було стільки невимовної туги й світлої печалі, що аж брало за серце. Ця пісня стала окрасою Яремчукового репертуару.
Хоч Володя любив багатьох на той час сучасних українських і зарубіжних виконавців, відвідував усі концерти, колекціонував платівки, робив магнітофонні записи, в його піснях домінувала карпатська тема. Він нею наснажувався, марив нею, коли переїхав до Львова, навіть тужив, вона його ніколи не зраджувала. Він, молодий, стрімкий, волелюбний, наснажував нас своїми піснями, викрешував у наших душах прагнення чистоти й волі.
Кому ж ти, друже, став на заваді, у чому твоя провина, що твої юначі крила так жорстоко підрубали й обірвали твій лет на найвищій ноті, на крещендо? Твої пісні — ковток води живої, вони бентежать серце, і їх любитиме й співатиме Україна завжди.
